Українська Церква (особливо давня сільська) є надійним джерелом природно-надприродної канонічності, істини, справедливості та особливого національного світобачення. Церква століттями здійснювала духовну єдність роду українського, нашої доленосної нації, оскільки глибоко поглинула у природні закони, увібрала у себе їхню мудрість, сприяла регулюванню дій Всесвіту.
У статті досліджується поняття та зміст природніх меж позитивного права. Наголошується, що суспільство користується природними нормами, які створені еволюційно. Держава в нормотворенні може врахувати їх або ні, хоча вони є атрибутами позитивного права, визначають верхні і нижні межі буття і дії. Неврахування суспільно-правових норм у законотворенні призводить до руйнації природних меж позитивного права, нівелювання ціннісних властивостей права, яке формує держава.
Теоретичне розуміння та філософське осмислення всіх правових феноменів
розпочалося з традиційного поділу права на позитивне і природне, відтак вони у
загальній свідомості вважаються певними антиподами, які разом з тим є практично
найбільш значущими типами праворозуміння. Нам вдалося простежити те, що саме
інтенсивний розвиток гуманістичних ідей у контексті нових політичних та економічних
тенденцій обумовив виникнення доктрини “природних прав людини”. Дедалі більше
серед широкого загалу набирала популярності твердження про те, що кожен індивід уже
Досліджено єдність системи церковних канонів. Основну увагу зосереджено на проблемі пошуку духовності, що проаналізовано у статті в антропологічних, етичних й екзистенційних аспектах.
У статті визначено методологічні засади формування правової антропології. На основі аналізу предметної специфіки філософсько-правового знання ґрунтовно проаналізовано функції юридичної антропології. Визначено, що правова антропологія – це наука про людину як соціальну істоту в її правових проявах, вимірах, характе¬ристиках, яка вивчає правові форми громадського життя людей від старовини до сьогодення.