Суть проблеми. У мовознавсті донині дискутують щодо понять «символ» та «образ». Недиференційоване вживання цих понять зумовлено їхньою багатоаспектністю.
Аналіз останніх досліджень. Досліджувані поняття розглядали чимало науковців (О. Куцик, О. Сімович, H. Арутюнова, О. Лосев, П. Кретов, К. Свасьян, А. Астаф’єва), проте питання термінологічної варіативності основних цих термінів у гуманітарних студіях є й досі відкритим.
Метою цієї статті є виявити точки перетину термінів символу й образу з опорою на їхнє походження, ознаки та функції.
Виклад основного матеріалу. Грецьке дієслово symballσ вказує на збіг, з’єднання, злиття, зустріч двох начал у чомусь одному. Відповідно, символ – це знак єдності [19, с. 329]. А. Тахо-Годі обґрунтовує, що символ, розділений на рівні частини, доконечно має з’єднатися в щось третє, і це третє не є механічно зіставлене ціле, а зовсім нова цілісність, у якій можна розпізнати безліч прихованих якостей і властивостей [19, с. 334]. Лінгвосеміотичний підхід до вивчення символу оперто на його тлумачення як сукупності знака, об’єкта й інтерпретанти: символ є знаком, значиною якого є певний знак іншого знака, що засвідчує раціональність символічного вираження і пояснено як засіб переходу плану вираження у план змісту [25]. На основі розгляду трихотомії інтерпретант знака за Н. Андрейчук [2, с. 66], і складників символу [1] стверджуємо, що мовний символ є особливим типом мовного знака, який є єдністю мовної форми («ім’я» символу), змісту («тіла» символу, яке представлене понятійним і символічним шарами) й інтерпретанти, яка виконує функцію змістовно-оцінного впорядкування «тіла» символу.
Згідно з культурологічним підходом символ є пам’яттю культури, оскільки він є вісником інших культурних епох. Його властивістю є активне корелювання з культурним контекстом і трансформування під впливом останнього [15, с. 192]. У символах завжди є щось архаїчне, оскільки вони мають здатність зберігати в згорнутому вигляді значні тексти з минулого. Символ пронизує синхроний зріз культури по вертикалі, оскільки походить із минулого і прямує в майбутнє [15, с. 192]. Символ є «поняттям, тотожним знакові», оскільки символ розкривається через знак, проте символ відрізняється від нього тим, що «смисл символу не має прямої вказівки на денотат» [11].
У теорії літератури структура символу, «поєднуючи» предмет і смисл, рівночасно «поєднує» людей, які зрозуміли цей смисл [10, с. 827]. Смисл символу не дано, а задано: його не можна розтлумачити, застосовуючи логічної формули, а можна лише пояснити, зіставивши його з іншими символічними поєднаннями [10, с. 827]. Наприклад, якщо Фавст у К. Марло є символом гріха, то і гріх є символом. Це ускладнює інтерпретацію символу, яка є завданням інтерпретатора-лінгвіста.
Термін «образ» також має грецьке коріння (εἶδος – вид, зовнішність, образ, вигляд [8, с. 460]). На думку Н. Арутюнової, у слов’янських мовах «образ» має корінь, схожий до дієслова «різати» й «вирізати» щось, тобто надавати субстанції форми [3, с. 314]. Ч. Пірс, який виокремлює знаки-ікони, знаки-індекси і знаки-символи [17]. Іконічні знаки схожі до тих предметів і явищ, які вони позначають, а знак-символ необов’язково матиме щось спільне з означником [17]. У знаках-іконах розрізняють «гіпоікони», які поділяють на три типи: образи, схеми й метафори [16]. Отже, образ належить до знаків-ікон, оскільки має подібність з об’єктом: «означуване представляє «прості якості» означувального» [22], а символ – до знаків-символів, оскільки він є умовним знаком, чий денотат пов’язано конвенційно через значення з формою. Проте, на думку Р. Якобсона такий поділ знаків за Ч. Пірсом є умовний, образ може набувати символічності й навпаки [24].
Як зазначає Н. Арутюнова, образ – психологічне явище, опирається на предметний світ, а символ – функційний, переносить точку опори у світ смислів [3, с. 340]. Образ – це чуттєве споглядання, лише «спосіб сходження» до ідеї [18, с. 111].
У теорії літератури образ розглядають як форму естетичного освоєння дійсності; конкретне чуттєве подання і втілення ідеї [12]. На думку О. Лосєва, художній образ невіддільний від символічності: якщо його позбавити символічності, це означатиме позбавлення його того самого предмета, образом якого він і є [14, с. 144]. Створити художній образ – це вміння виявити й виразити загальну ідею, смисл події, часу, доби в конкретній дії, а властивість образу виражати щось відмінне, яке перебуває поза ним, виступати як «інобуття» слугує основою символізації в мистецтві [9, с. 47]. На думку С. Р. Вартазаряна художній образ – це чуттєва реальність мистецтва, це певний смисл. Художній образ також є фіксованим у зображанні способом оцінювання зображуваного, отже, він ідеальний і надчуттєвий [7, с. 148].
Художній символ допомагає налагодити зв’язок між абстракціями й чуттєвістю, безмежним і кінцевим, загальним і одиничним, він є засобом функційної деформації зображуваних явищ для того, щоб вирізнити в них загальне, суттєве й головне. Але для того, щоб виконати ці функції, художній символ має бути зрозумілим, приступним, природним і здатним швидко асоціятивно відтворювати символізований зміст. Символ може вказувати на новостворені тенденції, уособлювати їх до того, як вони отримують цілковите осмислення – виступати як «інтуїтивний» образ, який передбачає нові події [9, с. 48]. Відмінність мовного й художнього символізму полягає за Л. Ф. Чертовим у тім, що художній символ виявляється не так засобом комунікації між автором і реципієнтом, як приводом для вільного смислетворення в свідомості останнього [23, с. 135].
Художні образи можуть ставати символами, якщо за декодування літературного тексту образ набуває характеру стійкого повторення [6; 21], наприклад, образ Фавста є символом проданої дияволові душі. Символ є «картинним зображенням із переносним значенням», перше з яких слугує лише засобом виражання ідей [13]. Символ народжується для «виражання несказанного шляхом співвідношень між зовнішнім світом і світом наших мрій» [13], оскільки символові властивий глибокий задум. Наприклад, символісти трьома головними складниками твору вважали містичний зміст, символи й розширення поля художнього сприйняття [20, с. 8]. У поезії символісти розуміли символ як натяк, відштовхуючись від якого свідомість читача мала б самостійно проникнути в «невимовлені» ідеї автора, його «таємні думки» [5, с. 283]. Символічні засоби – алегорії, метафори, художні умовності й інше – не мають обертатись на самоціль, голу схему. Символічні твори вважають довершеними лише завдяки їхній піднесеності та глибини тих абстрактних категорій, які уособлено в символах [20, с. 11]. Запропоновані А. Астаф’євою види символічної образності (образ-символ, символічна ситуація, символічна картина й оточення) як засіб психологічного зображення передають переживання персонажів, їхні зовнішні реакції або ж стосунки, які їх викликали [4, с. 116].
Символи можуть ставати основою образів. Образотворча функція символів полягає не лише в тому, що вони є об’єктами зображування, чогось «картинного», але й в тому, що, співвідносячись із поняттям, виражаючи його, символ викликає в свідомості ланцюжок асоціацій, які пробуджують уявлення про конкретні речі, властивості та стосунки, на основі яких з’явились поняття [20, с. 15].
Термін «художній символ» пов’язаний із терміном «художній образ»: для останнього художній символ є духовим ядром, яке дозволяє реципієнтові осягнути авторовий смисл. Художній символ є глибинним завершенням образу. Для художнього символу роль художнього образу зводиться до засобу розкриття конкретно зображуваних явищ. Образ вичерпується баченням, а символ виходить за межі лише одного бачення, і зводиться до останнього лише аспектом свого чуттєвого єства [18, с. 112–113]. Це означає, що підхід до ідеї провокує образ, але безпосередньо ідею розкриває символ. Термінологічна варіативність символу й образу зумовлена їхньою безпосередньою взаємодією: художній символ допомагає розширити смислову перспективу твору на основі сприйняття художніх образів.
Висновки. У розглянутих галузях науки символ тлумачать як знак, який позначає щось і воднораз як художній образ, що відображає закріплену за ним ідею. Мовний символ є одним із типів знака, що здатний породжувати смисли й розрахований на їхнє приближене розкриття через мислення інтерпретатора. У семіотиці символ постійно збагачується розвитком своїх смислів на відміну від образу, якому властиве споглядання. У лінгвосеміотиці образ розглядаємо як продукт поняттєвої інтерпретанти, тобто результат споглядання об’єкта і формування уявлення про нього; а символ – на рівні культурної інтерпретанти, тобто результат розгортання культурно маркованих смислів знака.
Отже, символ та образ розрізняють за характером процесів їхньої інтерпретації: культурно-оцінна – у першому випадкові, понятійна – у другому. Термінологічну варіативність символу й образу пояснює характер їхньої взаємодії: смисли символу видозмінюються і поглиблюються завдяки насиченості перцептивних образів, які є в його основі; а образне сприйняття вдосконалюється завдяки символічності.