Треба вже раз покинути чужі мови,
а взятись добре до науки своєї.
Іван Пулюй
Дослідження стану наукової мови в історичному контексті – це реконструкція історичної мовно-наукової свідомости й переконливий спосіб комплексно пояснити складні внутрішні та позамовні чинники формування терміносистем у сьогоднішніх галузях знань. Постать видатного фізика, богослова, перекладача, активного суспільного діяча Івана Пулюя щодо порушеної проблематики показова, символічна й абсолютно спроєктована в майбутнє нашої наукової мови. Якщо в сучасному мовознавстві лише нещодавно з’явилися поодинокі публікації про колосальний внесок Івана Пулюя в сакральний стиль нашої мови (розвідки В. Німчука й Г. Бурдіної [5, с. 178; 1, с. 259]), про семантико-стилістичні особливості його перекладів Святого Письма (Т. Мороз), про багатогранність його наукового життя (Р. Ґайда й Р. Пляцко та ин. [2]), то нещодавно опубліковані листи І. Пулюя [6] ще не були джерелом пізнання його мовно-світоглядових переконань у контексті формування української наукової мови. Саме вони і є метою нашого дослідження.
73 роки фізичного життя людини, що засвітила Европу в прямому і в переносному значенні – Івана Пулюя (1845–1918), – це час запеклої боротьби між москвофілами та народовцями в Україні, що входила до складу Австро-Угорської імперії, постійного взаємного тяжіння етнічних українців, роз’єднаних державами-імперіями Росією та Австро-Угорщиною, – і, врешті, 22 січня 1918 року проголошення України «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу» (з універсалу). Москвофільство, що сягнуло кульмінації в 60-х рр. ХIХ століття в середовищі добре забезпеченої церковної та світської еліти, стало виплодом безнадії, зневіри у власні сили і, врешті, відступництва: «Вони стратили віру, щоб наш нарід своїми власними силами міг коли дорівняти Полякам, їх напав страх, що Поляки готові наш нарід зовсім спольщити» [3, с. 7]. Не маючи морально-духових та економічних сил вистояти перед польським натиском, підсиленим позірною австрійською нейтральністю в польсько-українському протистоянні, ці високі та інтелектуальні прошарки українського суспільства шукали порятунку в начебто єдиновірній Росії та начебто спорідненій із нею мові. У газеті «Слово» 1866 року (редактор Б. Дідицький) відверто проголошено курс на злиття з Росією: «…наш нарід і нарід російський, се один нарід, а наша мова і мова російська, се одна мова» [3, с. 8]. Неспинні грошові субсидії Росії в інформаційно-видавничу й науково-освітню царини лише максимально посилювали цей новий напрям залежности.
На противагу колаборантській течії в 60-х рр. під впливом ідей Тараса Шевченка й новопосталих «Громад» на Великій Україні та в Галичині формується народовецький рух, до якого і належав Іван Пулюй: «Се поколіннє казало, що треба руській інтелігенції говорити й писати такою мовою, якою говорить простий нарід, що треба ту мову зробити мовою просьвічених людей, мовою газет і книжок, та що в тій мові треба просьвічати простий нарід і помогати йому добивати ся ліпшої долі» [3, с. 9]. Саме у 60-х рр, на пікові протистояння між москвофільством і народовством, юнак із Тернопільщини Іван Пулюй опиняється у вирі гімназійного, а відтак і університетського життя. Хоч як далі розвивався народовецький рух, розщеплюючись на радикальну партію, соціял-демократичну чи перетворюючись 1899 року на національно-демократичну (народну) партію, – Іван Пулюй був завше націєцентричний у своїх мовно-політичних переконаннях і виходив винятково з самостійного українського інтересу, про що свідчить усе його життя, сфокусоване в політичному креді вже на схилі літ: «Найбільше і найважливіше наше бажання, ідея і головна мета наших національних прагнень – це визволена з-під Росії вільна Україна, де не повинно бути жодного пригнобленого і жодного гнобителя, де український народ після довголітнього рабства вестиме нарешті вільне в усіх напрямах національне життя, розвиватиме вільно свої великі духові здібності і братиме участь у примноженні скарбів культури усього людства. Ми бажаємо й очікуємо здійснення цього національного ідеалу» (німецькомовна стаття «Україна та її міжнародне політичне значення», 1915 р.) [цит. за 2, с. 225].
Звертаючись до Наукового товариства імени Тараса Шевченка 4 червня 1897 року щодо видання творів П. Куліша, науковець формулює свою мету щодо місії української мови: «…вивести те слово на великий шлях науки природовідання и философиі» [6, с. 122]. Водночас це звернення наскрізь пройняте соціолінгвальною оцінкою становища галичан й українців на підневільних Австрії та Росії землях. Якщо на підросійській Україні над кожною «мислячою головою» «стоіть из довбнею безголовий цензор» [6, с. 121], себто дія Емського указу, що заборонив українську мову в науково-освітній та релігійній царині, то підавстрійські галичани мають активізувати свої вимоги й петиції до австрійського уряду передусім на тій підставі, що наші жовніри-русини захищають Австрійську державу, а поляки, на противагу й всупереч українцям, уміють виторгувати собі бажане, серед якого і власне українське добро, як, наприклад, Василіянський монастир у Добромилі [6, с. 123–124].
У час революційної завірюхи в Росії Пулюй висловлює власний погляд на шлях нації: «Не хотїли знати і ще й тепер не знають земляки наші, що не одна революція і царські манїфести та писані закони ломлять людську неволю. До сього конечно потрібна осьвіта і культурна праця» [6, с. 375]. Натомість самостійність України він трактує крізь призму самостійности самих українців – «людей з розумом і серцем, людей характерних» [6, с. 404] і, попри очевидну «мускульну силу» українського народу, зауважує на бракові розумної й патріотичної інтелігенції та надто сильних ворогах: «На жаль тонуть україньскі інтелїгенти по чужих революційних клюбах, а на Українї господарують Москалї, Ляхи та Жиди» [6, с. 404].
Без пересади ствердимо, що Іван Пулюй сам собою становив Українську Академію Наук і водночас був її найактивнішим організатором. Закономірно, що на схилі літ, 1916 року, йому запропоновано посаду міністра освіти Австрійської монархії, однак він відмовився від цієї пропозиції з огляду на стан здоров’я. Його шлях в українських інституціях освіти й науки пролягає через боротьбу за відкриття українського університету у Львові й активну діяльність у Науковому товаристві імени Тараса Шевченка: перших 32 дійсних члени НТШ обрано 1 червня 1899 року – поряд із Іваном Франком, Михайлом Грушевським, Володимиром Антоновичем, Іваном Горбачевським, Хведором Вовком був і Іван Пулюй [2, с. 192].
Проте цей шлях до великої науки й освіти-просвіти народу розпочинався зі студентської лави одержимих перекладів навчальної літератури: «Я маю вже цілу пляніметрию на руське переведену. На вакацияхъ буду ю ще разъ поправляти. Пішлю ю и підъ Твій судъ, де буде який блудъ въ язиковімъ огляді, тамъ вже покладаюся на Твою щиру волю і помічъ. Чи відмовишъ ми ю?» (до Данила Танячкевича, 19.03.1866 р.) [6, c. 42]. Про частковий переклад стереометрії йдеться в листі за 20.06.1866 року (лист до Івана Літеровського), який не має можливости довершити через брак часу й водночас рекомендує перекладати «арітметику» частинами, поділивши межи собою [6, c. 47].
«Треба намъ самимъ взятися до роботи а що найважніщого для насъ (и нашимъ силамъ найвідповіднійшого) есть перевідъ книжокъ для шкілъ, ґимназ[ій]», – звертається він до членів львівського товариства «Громада» (лист від 20.04.1866 р.) [6, с. 46]. Далі науковець розмірковує про потреби перекладу математики українською мовою, фізики, яку здобув сербською мовою, і зауважує, що черпання термінології з фізики по-сербському недоречне, бо ця термінологія не спирається на народну основу: «…як видко мало що тамъ взято з народнёі мови». Згадує він і знайомство з термінологією хорватською, зокрема математичною та геометричною, відображеною в хорватському словникові, і ставить цей словник на друге місце після чеського лексикону [6, с. 46].
У листі від 23 квітня 1869 року йдеться про заснування товариства «Праця», яке б мало на меті передусім перекласти релігійну книжку «Учебная книга католического нравоучения…» (за Конрадом Мартином), подану студентам у страшному язичії від москвофіла М. Цибика. Іван Пулюй наголошує: «Правописъ має бути фонетична без «Ъ» де го не треба» [6, с. 51]. Наприкінці квітня 1871 року триває робота над перекладом ботаніки «Гикля», себто Ернста Геккеля – німецького біолога-еволюціоніста, що 1866 року запровадив термін екологія [6, с. 67].
Після заснування Наукового товариства імени Тараса Шевченка в березні 1892 року Іван Пулюй як член-засновник і член секції для природничих і медичних наук відразу стає до наукової праці в цій першій новітній Академії наук українського народу. У листі до Олександра Барвінського від 6 серпня 1893 року він виклав свою мовну програму діяльности Товариства, зокрема в царині природничих наук: «Не легка бо робота прорублювати стежку там, де нога людська споконвіку не ступала. Науки природні мусять мати свою мову, утворену на підставі народнёі мови, а щоб таку мову творити на те треба мати доволі часу, та не робити нам такого діла прихапцем» [6, с. 102]. Саме народне слово, піднесене до високостей науки, на думку науковця, створить для нашого народу «твердиню», «котроі не приодоліє жадна сила» [6, с. 102].
Мислитель пропонує свою першу розвідку для ЗНТШ «Про міряннє ріжниці фаз двох перемінних електричних прудів» [6, с. 102] і цитує Шевченкове «Подражаніє. 11 псалом» як дуже доречний твір, використаний у промові О. Барвінського з нагоди заснування НТШ: «Возвеличу / Малих отих рабів німих! / И на сторожі коло іх / Поставлю слово». Водночас мислитель підкреслює, що «Не багацько людей зрозуміє її, але не для теперішнього покоління працюємо ми, а для будущих поколінь» [6, с. 102].
Із наступних листів до О. Барвінського можемо відтворити творчу лабораторію Пулюєвої наукової мови, де він, зауважуючи на труднощах перекладу науковою мовою, знайомить із власними новотворами в царині електротехнічної термінології: «Elektrischer Strom переложив я «елєктрична протока». Слово «струя» здаєсь мені наче б чуже. Кажуть у нас «патока» (flüssige Spannung) «протікати», так зробив я слово «протока». Як би не подобалось те слово, то можна б приняти «пруд», котре слово уживають наші люде. «Великий пруд води, вода прудить», – і порівнює ці лексеми й поняття з німецькими та чеськими [6, с. 105]. Разом із розвідкою І. Пулюй надсилає до редакції окремий перелік термінів, використаних у статті, і закликає створити в «Записках» спільну рубрику «Додатки до руськоі термінольогіі» [6, с. 105]. Про винятково уважне ставлення мислителя до мови свідчить його прохання власним коштом передрукувати ці частини своєї статті, де допущено «кілька похибок»: «Я готов заплатити половину коштів, щоб тілько росправа без помилок була напечатана» [6, с. 106].
До терміна «пруд» у значенні «Strom» науковець повертається в листі від 16 квітня 1904 року, заперечуючи його польське походження: «Пруд» се руське подільське слово. Вода має великий пруд, вода прудить із жерела, або б’є із ж[ерела]. Струм = Strümmung». А далі додає: «Нехай би поляк попробує сказати: Woda prądzi ze źródła; не перекабатить (відтворить, перекладе – Зб., 286) нашого слова «прудить»! [6, с. 286]. Надсилаючи 14 квітня до ЗНТШ статтю «Круговий діаграм і його вжиток до генераторів для перемінних прудів», він у наступному листі на адресу В. Левицького просить вжити слово «діаграма» замість «діаграм», що буде більше відповідати складнї нашої мови» [6, с. 286], а вже в листі від 21 січня 1905 року лексема має инший правопис: діяграма [6, с. 329].
У грудні 1898 року науковець дякував М. Павликові за його переклад із німецької «Історії боротьби між релігією і наукою» Джона Дрепера як доброї послуги для української інтелігенції [6, с. 158, 157], а 1902 року доручає йому перекласти з англійської твір Олівера М. Нориса на релігійну тематику «Nadya a tale of the Streepes» [6, с. 232, 235].
Першого року ХХ століття Пулюй висловлює радість, що Українсько-руська видавнича Спілка у Львові, заснована 1898 року (проіснувала до 1914 р.), має намір видати його природничі праці «Непропащу силу» і «Перемінні звізди»: «Бо вже ж бо й час братись Русинам і до такого діла» [6, с. 186]. Нагадаємо, що перша праця науковця вийшла ще 1879 року в товаристві «Просвіта».
У листі від 4 січня 1904 року до дійсного члена НТШ, математика й фізика Володимира Левицького, Іван Пулюй ділиться своїми науковими досягненнями в царині електроенергетики, зокрема роботою найбільшої електроцентралі в Чехії, що працює «при незвичайно великому спаді води 94.5 метрів висоти» [6, с. 255]. Про це німецькомовна розвідка фізика, яку згодом він переклав і надрукував у збірникові «Математично-природничо-лікарської» секції НТШ, що вийшла під назвою «Електрична централка Гогенфурт фірми Г. Спіро і синове в Крумляві» (1905, т. 10, с. 1–30), не без роздратування зауваживши: «…правду сказавши, менї жаль тратити свій час, не на наукові речі, а на переклади. Та що ж робити, коли нема в нас таких людей, що б брались за наукові речі і вміли добре свою мову. Перекладати розвідки про машини на нашу мову річ дуже тяжка, але мусимо показати, що вона можлива» [6, с. 255].
Знаменним є лист Пулюя до В. Левицького від 26 квітня 1904 року, де науковець порушує проблему вироблення і формування нашої термінології, що «дуже недостаточна і хистка», «в нас нема свого наукового вислову […] своєї наукової фрази» […], щоб нею писати про математику, астрономію, фізику, хемію, елєктротехніку і т[ак] д[алі]» [6, с. 290]. Подібні думки розгортає Пулюй і в наступному листі (21 січня 1905 р.): «Наша мова здаєть ся багата, а станеш писати про наукові речі, то й бачиш, яка вона вбога. Не те, що нема термінів, нема ще й щось більше. Ту треба творити свій спосіб вислову. Фотографуючи нїмецький або який инший чужонародній вислів вийде така тарабарщина, якою славить ся московська наукова література» [6, с. 329].
З огляду на це, невгамовний Пулюй ініціює створення «повного руського словаря»: «Се дїло язикової секції, і треба заставити до тої працї багацько людей в Галичині і на Українї» [6, с. 290]. Такий словник, на думку Пулюя, буде джерелом для українських термінів, бо, читаючи його, науковець неминуче знаходитиме там потрібні лексеми для оперованих ним понять чи щойно створюваних: «Роблючи собі такі записки можна б, збираючи зерно до зерна, зготовити помалу і цїлу термінологію» [6, с. 290]. Водночас, читаючи такого словника, наші науковці навчалися б своєї мови йсаме на неї взорувались би, на відміну від московської мови, що, відбившись від народної, – поросла лободою [6, с. 290–291].
Без І. Пулюя не обходилося заснування жодного освітньо-наукового товариства, зокрема «Товариства наукових викладів ім. Петра Могили» (1908–1939) з метою популярного поширення знань у всіх царинах життя. Читаючи статут цього товариства,науковець рекомендував обов’язково вилучити пункт, який дозволяв «виклади иньшою мовою» і наголосив: «Популярну науку і осьвіту можна нести між широкі маси народу тілько живою рїдною мовою, а не чужою. Лінгвістерія і мертвеччина, якою русини за поморочували собі голови, наробили багацько шкоди народній просьвітї. Треба вже раз покинути чужі мови а взятись добре до науки своєї» [6, с. 385, 24.01. 1906 р.]. Цю саму думку він пропагував і в листі до О. Куліш на її повідомлення про побудову школи імени П. Куліша: «Радію, що «козаче общество» будує школу ім[ени] Кулїша, але тілько в тій певній надїі, що патріоти подбають, щоб в школї вчили дїтей на рідній україньській а не московській мові» [6, с. 395].
Ця людина-самоцвіт, за висловом П. Куліша, розуміла, що «одна тілько культура може обезпечити не тілько добробут і красну долю великих мас народу, але й удержати добрий лад в державі» (Діло, 1906, ч. 159). Прикметно, як підтвердила історія, тільки ті держави, що з особливим трепетом ставляться до своєї культури, передусім національних мов, досягли найвищого добробуту для своїх громадян (наприклад Японія, країни Скандинавії…) [2, с. 215].
Своє життєве кредо світової слави фізик і електротехнік найповніше виповів на святкуванні свого 70-тиліття перед українською громадою у Празі 5 травня 1915 року: «Елєктротехніка, тая найновіша і величава наука, на котрої полї і я чимало потрудився, близька і дорога моєму серцю, але ще близша і дорожша наша мова, наша лїтература і доля народа нашого» [6, с. 471].
Отже, І. Пулюй ще на переламі ХIХ–ХХ століть сформулював завдання творити українську наукову мову на основі народної мови – «твердині» народу, і сам втілював їх у життя: писав свої розвідки українською мовою і пропонував власні новотвори з електротехніки, фізики, астрономії. Сам перекладав навчальні підручники з пляніметрії, стереометрії, ботаніки й рекомендував до перекладу підручники з аритметики, фізики та релігійної літератури. Він наголошував, що популярна освіта й наука мають бути винятково рідною мовою. У III тисячолітті ці посили видатного науковця в час безпрецедентного засилля англійської мови в науці набувають особливої актуальности.