У статті досліджено історію та походження термінів «роский», «рóссійский» та «словенороский язик» на матеріялі українських пам’яток ХVI–ХVII століття. Доведено, що виникнення саме таких термінів — це не лише народження нового поняття як синтезу двох мов — церковнослов’янської та руської, — але й закріплена в терміні тенденція часу — взорування на книжну, віддалену від загалу культуру, — і водночас нагальна потреба містка до культури загальнонародної.
Ключові слова: лінгвономен, метатермін, етноатрибутив, Ренесанс; рóссійский, роский, словенороский язик, ХVI–ХVII ст., українська пам’ятка.
The history and etymology of the terms ‘rosskyi’, ‘rossiiskyi’ and the ‘slovenorosskyi’ language as based on the Ukrainian monuments of 16–17th centuries were researched in this article. It was proved that the appearing of the analyzed terms is not just the birth of new notions in the result of the synthesis of two languages Church Slavonic and Russian, but also it is the time tendency consolidated in the term, which consisted in orientation on the books and distanced from the general public culture, and in the same time it is the urgent need of the general public culture.
Keywords: linguo-nomen, metaterm, ethnical attribute, Renaissance, rosskyi, rossiiskyi and the slovenorosskyi language, ХVI–ХVII cent., Ukrainian record.
Лінгвістичний метатермін «українська мова» в історії мовознавства не був об’єктом окремого вивчення, однак історики мови принагідно не оминали історії його виникнення, утвердження та функціювання, і найважливіше, самого розмаїття атрибутивних складників лінгвономена «язик — мова», це, зокрема П. Житецький, І. Огієнко, П. Плющ, В. Німчук, В. Передрієнко, Ю. Шевельов, М. Худаш та ін. Об’єктом нашого дослідження є етноатрибутивні складники «роський», «россійский» та «словенороський» метатерміна «язик — мова» у добу пізнього Середньовіччя, за Ю. Шевельовим — середньоукраїнської доби нашої мови у ХVI – перші роки ХVIII століття. Маємо на меті простежити походження зазначених етноатрибутивів у контексті позамовних чинників доби Відродження та Реформації, а також як вияв мовної свідомости того часу.
Етноатрибутиви роский, россійский
Зазначені етноатрибутиви існували в таких фонетико-морфологічних та графічних варіянтах з наголосом на першому складі: роський, роскій, рωсский, рωссійский, рωссїйски, россійский. Відразу наголосимо, що ці форми не мають нічого спільного з теперішнім лінгвономеном «росíйська мова», яким називають в Україні офіційну мову Російської Федерації. Компонент рос- народився в канцеляріях грецького патріярха, де Русь перекладали як Pως, а відтак похідні від цього хороніма звучали як Росея і Росія, роскій і россійскій, замість питомих Русь, руський. Однак тодішня мовно-суспільна свідомість засвідчує інше уявлення про походження цієї лексеми, що найповніше виявлено в українській історіографії ХVII століття, зокрема в «Хроніці» Ф. Софоновича (2-а пол. ХVII ст.), де автор уживає іменниковий апелятив россияни, що «ωт широкого ихь по св\ту розсияния назвалися», а звідси «и земля ихъ Россия» [СХ, с. 56]. Водночас етнонім россіяни як синонім до слов’яни автор пов’язує з біблійним праотцем слов’ян Яфетом, що буквально означає «збільшення, розширення: Ноїв син, нащадки якого поселились на грецьких островах і на побережжі Середземного моря, Малої Азії, Азії та Европи» [КСД, с. 407]. Вперше картотека «Словника української мови ХVI – першої половини ХVII ст.» двічі фіксує цей етнонім у формі кличного відмінка 1608 року у джерелі «Гармонія Східної церкви з костьолом Римським» (Вільна): «Гляньтежъ вы Росіяне, если то правда, што ви пов\даете ижъ церымоніи вашы ближшые суть церымоней евангеликъ, анижли Рымскихъ» [КІС, 1608], «Если бысь ся тежъ церковью прехвалялъ, Росіянине милый, прыписуючи ее только Востокови, ви, а Рымскую отъ того отпыхаючы, — послухай же што Генадей, патріарха Царгородскій, мовитъ…» [КІС, 1608].
Набагато повнішу картину походження цього терміна й наскрізне його вживання спостерігаємо в найпопулярнішій пам’ятці того часу «Синопсисі» (1-е вид. 1674, 2-е вид. 1680). Авторська певність етимологізувати етноніми «рóзсіяни» та «росси» від численного розсіювання по світах сягає біблійного джерела, а саме пророцтва Ієзикиїла, де названо князя Росского, Мосоха: «…им- тоє Россовъ приличн\ Із-кл-є нарицающє кн-з- Росска мосохъ, и прочая; і тако Россы ω(т) росс4нї- свого прознавашас-, а ω(т) слав-новъ имєнє(м) точію разнств;ютъ пор?д;ж своєм; єдино с;ть и 4ко єдинъ итоиждє народъ славєнскїи, нарицаєтс- славєно Роскіи іли славно Роскіи» [Синопсис 1680, с. 20] («Найбільше ж Божественне Писання від Пророцтва Ієзекиїлевого в главі 38 та 39 ім’я те рóссів належно оповідає, називаючи князя Рóсського, Мосоха і ін. Отже, «рóсси» від «розсіяння» свого прозвалися, а від слов’ян [інших] відрізняються тільки назвою, за родом же своїм єдиними [з ними] є, і оскільки один і той же народ слов’янський — називається слов’яно-рóссійським чи славнорóссійським» [СК, syn. 04]).
Попри етимологію росів від розсіяння, автор наводить і віддавна поширені тлумачення від містечка Роси неподалік від Великого Новгорода або ж від річки Росі; від русого волосся як типового для русинів [Синопсис 1681, с. 20]. Однак визначальною ланкою в етимологізуванні виступає біблійне ім’я Мосох як першопредок слов’ян. Цій проблемі автор присвячує окремий розділ «О Мосоху, прародителю славенороссійском и о племени его». Мосох — це шостий син Яфетів, онук Ноїв — з єврейської трактується як «выт-гающїй и рост-гающїй, ω(т)выт-ганія л;ка, и ω(т)ра.ширенїя великих и множественны(х) народовъ московки(х) славенороссійски(х) полских, волынскихъ, чески(х) болгарскихъ, сербскихъ, корвашских, и вс\хъ обще, елико ихъ есть, славенска 4зыка природн\ оупотребл-ю ихъ, той бо мосохъ попотоп\…» [Синопсис 1681, с. 26–27] («Мосох, шостий син Афетів, внук Ноїв, [ім’я його] перекладається з єврейської на слов’янську як «той, що витягає» чи «той, хто розтягає», від лука, що напинається, і від розпоширення великих і численних народів московських славенорóссійських — польських, волинських, чеських, болгарських, сербських, карвацьких і взагалі всіх, скільки їх є, що природно використовує слов’янську мову» [СК, syn. 04]). Подібність етимологій Яфета як розширеного та Мосоха як розтягненого слугує авторові за аргумент у походженні етноніма роси як розсіяні та поширені. У зазначеній пам’ятці через те, що вона написана українською редакцією церковнослов’янської мови, послідовно вжито етноатрибутив «россійский» як церковнослов’янську форму грецького варіянта терміна русский.
На кінець ХVI – початок ХVII століття припадає поширення складних етнонімних утворень у найтиповішій валентності з лексемою народ: народъ роси(i)йский (1594, 1599, 1605, 1609, 1622, 1625, 1647); родъ росiиский (1598), народ росский (1621), росский родъ (1621) [8, с. 677]. Зокрема, таку словосполуку використано в назві відомої граматики 1591 року «Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго язика. Совершеннаго искуства осми частей слова. Ко наказанію многоименитому Россійскому роду». Етноатрибутиви роский, російський мають і ширшу валентність: російскую нашу церковъ [КІС, 1621], пастыр; Рωссійскогω [КІС, 1625], Герωєвъ Рωсскихъ [КІС, 1615], над росскими овцами [КІС, 1598], монархω(в) Рωсскихъ [КІС, 1623], кн-жатъ Рωсскихъ [КІС, 1623]. Двічі етноатрибутив росский сполучено з лінгвономеном язик, відтак бесіда, діалект. Зокрема, у «Граматиці Славенски-» М. Смотрицький уживає термін «росски» і, звичайно, наскрізним є цей етноатрибутив у «Лексиконі» П. Беринди, де він окремо від словенських у правій частині словника паспортизує «роські» слова, деякі з яких виділяючи ремарками: «Рωссїйски, Рω(с): Руски; Рωсским(ъ) -зыко(м); Волынски, литовки» [ЛСБ, с. 48, 61, 104, 225] або застосовує додаткові тлумачення: «в(ъ) Рωссійско(м) языц\» [ЛСБ, с. 35]. У післямові до «Постнои Тріоди» 1627 року П. Беринда зауважує на перекладі синаксарі з грецької, який здійснив Т. Земка: «А єже ω Сνна*арєх […] на рωссійск;ю бєс\д; об];ю […] прєложєны(х)…» [ТМ, с. 174]. 1637 року П. Могила, перевидаючи переклад «Учительного Євангелія» 1616 року підкреслює: «…повторє Каллиста Ст,гω, в Дїалєктъ Рωссійскїй…» [КІС, 1621; ТМ, с. 336].
Зауважимо, терміни з компонентом рос- трапляються не лише в писемних пам’ятках церковного характеру, хоч є підстави вважати, що в живій розмовній мові вони не були поширені: «Поступова активізація їхнього широкого вживання почалася щойно після того, як, скориставшись цими, створеними в згаданій патріяршій канцелярії у Фанарі назвами, цар Петро Перший надав їм офіційного статусу і відколи колишня назва держави Московія офіційно почала називатися Росією» [8, с. 678].
Етноатрибутив сло(а)венороський
Наприкінці ХVI століття набуває поширення композитний термін сло(а)венороський у різних фонетико-правописних варіянтах: славенорωсскій, словенороскій, славеноросский, славенороссійскій. Віленське братство 1588 року називає свою школу «училищем языка славянорусскаго». Термін славенорωсскій засвідчено в назві знаменитого «Лексікону славенорωсского и именъ тлъкованї-» П. Беринди (1627). У середині ХVII століття на основі книжки П. Беринди здійснено першу спробу створити лексикон, основний реєстр якого складають слова руської мови — зворотна переробка «Лексикона» — «Синоніма славеноросска-». Як зауважує П. Горецький, у ХVI столітті у зв’язку зі зростанням ролі руської, або простої мови виникають систематизовані спроби пояснити незрозумілі чи малозрозумілі слова словенської мови через засоби простої мови. Наслідком цього стало складання двомовних «словенороських» словників, де при першій мові, «словенській», другою виступає «мова проста», «руська», чи «роська» [1, с. 23]. Однак не завжди можливо було підібрати питомий відповідник до словенської (тобто церковнослов’янської) лексеми. Промовисті щодо цього міркування К. Ставровецького у «Зерцалі богословія» (1618), де він просить у читача вибачення, що не все писав «попросту», а змушений був «втой книз\ покладати просты(й) языкъ и словен(ь)скїй», а відтак скрушно додає, «простакови все криво, хотя и наипрост\ише, а мудрїй и кривоє справити може» [СЗБ, передм., без пагін.]. Як слушно резюмує П. Житецький, треба було так чи інакше погодити розумові інтереси тих і тих, а для цього потрібно було створити щось середнє між мовою словенською і народною. Свідомість цієї потреби виявилася в особливій термінології для назви народу руського, країни руської, мови руської — сло(а)венороський (-а) [2, с. 24]. На думку цього видатного історика мови, мову, яку описує М. Смотрицький, «можна назвати не так церковнослов’янською, як слов’яно-руською в найбільш загальному значенні цього слова […]. […] центр ваги слов’янської мови […] у штучному поєднанні стихій церковнослов’янської зі спільноруською, яка здавалася схожою з того чи іншого погляду з церковнослов’янською, причому остання вважалася не тільки регулятором, а й окрасою мови» [2, с. 38–39].
Сучасний історик мови В. Передрієнко дає таке визначення тієї мови: «Слов’яноруська літературно-писемна мова ХIV–ХVIII ст. — це українська редакція церковнослов’янської мови, в основі своїй книжно-традиційна», натомість структуру руської мови (руської посполитої) ХIV – початку ХVI століття, із ХVI століття — «простої мови» — в цілому визначало живе народне мовлення [7, с. 20]. На думку В. Німчука, церковнослов’янська мова — це і є словенороська [6, с. 69]. Ю. Шевельов зауважує, що «дії творців нового різновиду церковнослов’янської мови були свідомі», про що, власне, і свідчить внутрішня форма аналізованого лінгвономена: «…рідше подибуємо прикметник славенский, а частіше славеноросский, — тобто йшлося про церковнослов’янську мову, як її вживано й унормовано на руських землях та в Московщині» [9, с. 721]. Проте якщо в добу Руси літературна мова східних слов’ян і старослов’янська (церковнослов’янська) мови були досить близькі, то відмінності навіть між новоназваною словенороською (церковнослов’янською) й українською літературною мовами, себто руською, чи простою мовою (а з живою народною — поготів) у ХV–ХVII століттях були значними. Наприкінці ХVI століття етноатрибутиви роский чи россійскій з додаванням родового поняття славено- набули особливого поширення в середовищі духовенства та шкільництва [2, с. 24; 3, с. 10].
Показовим є наскрізне вживання й тлумачення цього терміна в «Синопсисі»: «…и 2ко єдинъ итоиждє народъ славєнскїи, нарицаєтс- славєно Роскіи іли славно Роскіи» [Синопсис 1681, с. 20] «…і оскільки один і той же народ слов’янський — називається слов’яно-рóссійським чи славнорóссійським» [СК, syn. 04]. Автор умотивовує функціювання терміна тотожністю слов’янського та роського народів, підкреслюючи етимологію складника словено- як «славно Роскіи». Це відповідало загальній тенденції прозорого, радше народного етимологізування, що, до речі, випливало з польської історіографії, зокрема «Хроніки» (1582) М. Стрийковського — «землі називали слов’янськими від славних своїх подвигів» [СХП, с. 105] — та наукового універсалістського способу мислення, відповідно до якого всі мови світу походили від чотирьох мов-матерів, серед яких і слов’янська [6, с. 198].
У ХVII столітті література сло(а)венороською мовою викликала особливе схвалення, про що свідчить передмова до першої книги «Четьихъ Миней» 1689 року Д. Ростовського: «…сподобилис- таковыхъ Книгъ, свойствєннымъ си СлавєноРωссійскимъ -зыкомъ, правосла(в)но и достов\рно изданныхъ дождати» — йшлося про плани П. Могили про переклад: «…Грєчєско(м)ь Дїалєкт\, жєла- на Славє(н)скїй -зыкъ пєрєвєсти…» [ТМ, с. 445–446] або «Посвята» ієромонаха З. Копистенського князю Четвертинському з утіхою та гордістю, що «Святий Іван Золотоустий, а з ним апостол Павло і сам Ісус Христос» в «…в шат; Славєнорωссійскогω -зыка оубраны» [ТМ, с. 76–77].
Процеси наближення церковнослов’янської до живих мов у ХVI століттях набирали розмаху й досягли повного розквіту тільки в наступному столітті [4, с. 38]. Отож, цей композитний етноатрибутив сповна відображав характер взаємовпливів двох літературних мов, виражених сучасними термінами як давньоруська і старослов’янська давньоруської редакції (церковнослов’янська) [5, с. 31]. Свідчить про це й фундаментальна «Граматика» М. Смотрицького, наявність східнослов’янських і власне українських елементів у якій «надають нормам М. Смотрицького словенороського характеру» [СГ, с. 110]. На початку ХVIII століття Ф. Прокопович у назві своєї відомої драми вжив цей етноатрибутив зі широкою валентністю «Владимиръ, вс\х славенороссийскихъ странъ князь и повелитель […] на позор российскому роду от благодатних российских синов…» (1705). Історичну тяглість цього етноатрибутива засвідчує назва граматики 1822 року: «Грамматика -зыка Славено-руского юже сочини Іоанъ Мог\льн\цки», або «В\домость о Рускомъ языц\».
Етноатрибутивні складники метатерміна «язик — мова» роский та словенороский є показовим синтезом дії внутрішньомовних та позамовних чинників. Якщо термін роский — це грецький варіянт етноатрибутива руский, то словенороский — це наслідок співіснування в суспільстві двох мов — церковнослов’янської та руської (так званої простої мови), що у добу Відродження та Реформації призводило до їхнього одночасного протистояння й взаємодії. Ці терміни не були народними самоназвами, а витвором інтелектуальних кіл українських духовних осіб, взорованих на грецькі зразки. Їхнє наскрізне вживання в найпопулярнішій історіографічній пам’ятці другої половини ХVII століття «Синопсисі», що, на відміну від інших історіографічних пам’яток, написана церковнослов’янською мовою української редакції, засвідчує чужомовне походження та обмежено станове вживання цих термінолексем. Виникнення саме таких термінів — це не лише народження нового поняття, як синтезу двох мов, але й закріплена в терміні тенденція часу — взорування на книжну, віддалену від загалу культуру, — і водночас нагальна потреба містка до культури загальнонародної.