Важливе місце серед проблем сучасного термінознавства посідає дослідження епонімних най-менувань – термінів, у складі яких наявні власні назви на позначення носіїв імен, від яких утворено спеціальні мовні одиниці. Основні положення загальної теорії власних назв відображено в низці праць українських і зарубіжних дослідників (В. Болотова, І. Єфименко, Ю. Карпенка, Є. Куриловича, В. Никонова, Є. Отіна, О. Суперанської, М. Худаша, В. Шульгача та ін.). Зважаючи на те, що склад-ники епонімних термінів – власні назви – є носіями лінгвістичної, етнографічної, історичної, соці-альної й культурної інформації, досліджування згаданих одиниць перспективне з огляду на їхнє зна-чення в історії науки й ширше – у національно-культурному контексті, що увиразнює актуальність теми.
Мета статті – проаналізувати історію та стан дослідження епонімних термінів в українському і світовому мовознавстві.
Актуальність обраної теми зумовлена відсутністю узагальненого огляду лінгвістичних праць, спрямованих на дослідження епонімних термінів.
Серед праць можна виділити як загальнотеоретичні, так і присвячені конкретним галузевим термінологіям.
Загальнотеоретичні досліджування епонімів в українській науковій термінології виконала М. Дзюба [8], порушивши питання особливостей процесу апелятивації в царині наукової термі-нології; впливу позамовних чинників на процес формування епонімних термінів; схарактеризування структурних типів епонімних термінів; лексико-семантичних процесів, що супроводжують творення й функціювання епонімних термінів.
Щодо конкретних галузей знань, то існують лише окремі статті про епоніми. А. Поповський і Л. Гапонова описали терміни-відантропоніми судової балістики [26], обмежившись лише їхнім пере-рахунком і коротким описом вмотивованості; М. Осадчук досліджувала математичні відпрізвищеві терміни з позицій вмотивованості та когнітивної функції [25]; Є. Карпіловська, О. Кочерга, Є. Мей-нарович опрацювали орфографічні проблеми, пов’язані з написанням чужомовних прізвищ [15]. Ці самі питання висвітлював Б. Шуневич [34]. Водночас у російській лінгвістиці публікують тлумачні словники епонімних термінів з галузей медицини: клінічної анатомії [32] та симптомів і синдромів у травматології і ортопедії [16].
Світова наукова (зокрема, природнича) спільнота протягом багатьох століть дотримується традиції увічнювати імена найвидатніших науковців та винахідників у термінах. Такі терміни автоматично стають інтернаціональними, кожна мова пристосовує їх до своєї структури у властивий для неї спосіб і за притаманними їй моделями.
Відпрізвищеві терміни є органічною частиною наукової термінології. Як стверджує М. Дзюба, вони є національними походженням та формою й міжнародними поширенням і віддзеркалюють тяжіння наукової мови до національної самобутності [9, c. 15].
Дослідниця М. Дзюба також звернула увагу на диференціацію епонімних термінів і номен-клатурних одиниць. На її думку, епонімні терміни, на противагу номенам, позначають загальне спе-ціальне поняття, без зазначення яких-небудь параметрів, а також співвідносяться з категоріями – найзагальнішими фундаментальними поняттями, які властиві всім видам теоретичного мислення [7, c. 15]. Вона стверджує, що між епонімними термінами та номенами немає неперехідної межі, обсяг значення спеціальної мовної одиниці відепонімного походження може змінюватися в процесі функціювання [9, c. 18].
Погоджуючись із М. Дзюбою, скажемо, що епонімні (у нашому випадкові – відпрізвищеві) терміни – особливий тип мовних одиниць спеціальної лексики, семантика яких співвідноситься з науково-поняттєвим й енциклопедичним змістом [8, c. 16].
Найменування з компонентами – власними назвами, зокрема у функції термінів, давно при-вертали увагу дослідників. Цю проблему вивчали Д. Лотте, Г. Боженар, О. Суперанська, О. Даниленко, Ю. Карпенко, Б. Михайлишин, В. Болотов та інші. Д. Лотте класифікував конструкції з власним іменем як «нейтральні назви» [13, с. 33; 19, с. 19] і негативно ставився до них. Г. Вотьяк критично виступає проти назв технічних пристроїв і явищ на честь їхніх першовідкривачів, заяв-ляючи, що власна назва, «як правило, не дає узагальненого знання про речі» [41, c. 7]. А. Уфімцева оцінює їх як «дефектні», бо вони «є знаками слова без будь-якої семантичної структури, їх головна функція в мові винятково номінативна» [33, с. 163]. Дослідниця Р. Глезер зазначає, що власне ім’я як словотвірний елемент термінної лексики виконує важливу семантичну і прагматичну функцію, спеціалізуючись як «атрибут апелятива спеціального поняття і підтримуючи його мотивацію і самотлумачення» [38, c. 14]. Р. Глезер виокремлює ономастику спеціального наукового тексту як проміжну дисципліну між лінгвістикою спеціального наукового тексту й ономастикою і стверджує, що нова наукова дисципліна вивчає власні імена в контексті наукової комунікації. Терміни-епоніми, на її думку, є лише однією ділянкою вивчення ономастики спеціального наукового тексту поряд із вивченням номенклатурних найменувань як складової частини таксономій і товарних найменувань. За О. Суперанською, виникнення і функціювання відономастичних термінів найчастіше пов’язано з іменами тих, хто працював й залишив помітний слід у певній галузі науки чи техніки, – переважно це прізвища науковців, винахідників, інженерів, такі терміни увіковічнюють ім’я науковця, стають своєрідним іменним пам’ятником [30, c. 23]. Ю. Карпенко одним з перших назвав ці терміни метонімічними [14, c. 23]. Б. Михайлишин також уважає зазначені лексеми вторинними щодо однойменних власних назв, які є результатом метонімічних процесів [23; с. 45]. Появу таких термі-нів дослідник пов’язує з екстралінгвальними чинниками: історичними, соціальними, психологіч-ними [23, с. 45–50]. На думку В. Болотова, словосполуки з іменниками-власними назвами є суто термінологічним типом найменувань [1, с. 122]. У мовознавстві взагалі вважають, що механізмом формування епонімних термінів є явище метонімічного перенесення [31; 41, с. 80–83]. Словники, довідники, підручники, монографії, посібники, дисертаційні праці фіксують найменування з відпо-відними власними назвами, а тому привертають увагу лінгвістів-дослідників.
У мовознавстві немає одностайності щодо того, які з власних назв – антропоніми чи й інші оніми – можуть стати основою для створення терміна-епоніма (або бути терміном, утвореним від власних імен). Спеціальні найменування можуть походити від антропонімів, міфонімів, теонімів, топонімів, етнонімів, космонімів.
Дослідження в галузі термінознавства доводять, що головна умова творення термінів-антро-понімів – наявність історичної згадки про існування тих чи тих осіб, чиї імена є основою творення епонімів. Д. Лотте визначив такі критерії для досліджуваних термінів: 1) поняття, якому присвою-ють відпрізвищевий термін, має бути пов’язане з відчуттям, процесом чи предметом техніки й озна-чати певний етап у їхньому розвиткові; 2) антропонімічна ознака має бути пов’язаною з тією осо-бою, яка зробила певне відкриття чи йому сприяла; 3) такий термін є, зазвичай, компонентом скла-дених термінів [20, c. 54].
Останнім часом активно досліджують відпрізвищеві терміни в конкретних галузях науки. У мовознавстві таких праць немає, оскільки немає й об’єкта дослідження, тобто прізвищевих і від-прізвищевих термінів. Натомість є чимало розвідок у кардіології [29], анатомії [18], ветеринарії [10] та інших ділянках наукових знань. Результатом дослідження Г. Топорова є словник «Эпонимические термины в клинической анатомии человека. Словарь» [32], у якому систематизовано епонімні терміни анатомії людини, які вживають у західній і російській літературі, з’ясовано їхні взаємо-зв’язки і зв’язки з офіційними термінами, прийнятими в Міжнародній анатомічній і гістологічній класифікації. У клінічній та теоретичній медичній літературі для опису анатомічних утворень чи ділянок тіла людини, обґрунтуванні топографо-анатомічних умов оперативних доступів й оператив-них прийомів часто вживають епонімну анатомічну чи топографо-анатомічну термінологію, незва-жаючи на те, що вона майже не входить до чинної Міжнародної анатомічної номенклатури.
В. Лисенко досліджує епоніми анатомічної термінології зокрема й ширше – медичної термінології. Дослідниця працює над такими завданнями: з’ясувати роль та місце основних найменувань із компонентами-власними назвами в анатомії від найдавніших часів до XX ст., значення цих найменувань, що стали звичними у практичній анатомії, виявити структурні особливості епонімних (іменних) назв, які застосовують у практичній і теоретичній медичній літе-ратурі, описуючи анатомічні утворення чи частини тіла людини. Перспективами свого дослідження В. Лисенко бачить: 1) скласифікувати епонімні терміни за будовою, за формою (повнота/усіченість прізвища), за дериватністю; 2) виокремити лексеми складних епонімів; 3) дослідити синонімію анатомічних термінів, що мають іменний компонент; 4) укласти словник термінів-епонімів з коро-ткими відомостями про науковців, іменами яких названо анатомічні структури; 5) дослідити сполу-чуваність складних і складених епонімів.
М. Дмитрук досліджує епонімні терміни ветеринарної медицини. Науковець виявила, що най-більшу кількість епонімів зафіксовано в хірургічній ветеринарній практиці. Терміни-епоніми вона трактує лише як прізвищевий компонент: «словосполучення, до складу яких входять терміни–епо-німи» [10, c. 12]. Досліджування структурних особливостей термінів–епонімів дало змогу М. Дмитрук зробити висновок про те, що вони, зазвичай, є дво- та багатоосновними й містять базове слово та власну назву. Базове слово є назвою загального характеру – операція, фактор, хвороба, і лише власна назва семантично детермінує та специфікує вислів. Отже, за власними іменами у ветеринарній термінології названо: хвороби, симптоми, синдроми, клітини, віруси, мікроорганізми, речовини, способи операцій, інструменти, апарати, пристрої тощо. М. Дмитрук, досліджуючи ветеринарну термінологію, відводить відпрізвищевим термінам провідну роль у формуванні цієї терміносистеми.
Р. Стецюк [29] аналізує українську кардіологічну термінологію і приділяє достатньо уваги епонімам, які вживають на позначання апаратів та інструментів, симптомів і синдромів, назв операцій.
У філологічних працях, присвячених цим наукам, а надто природничим і технічним, у термі-нології широко описано відпрізвищеві терміни. У цих царинах знання терміни-епоніми досліджено в найрізноманітніших аспектах. Наприклад, у географії вивчають суміжні з епонімами антропоніми, тобто терміни, утворені від власних імен. У досліджуванні анатомічної термінології В. Лисенко [18, с. 68] поділяє епоніми за будовою і вирізняє одно-, дво-, три-, чотири-, п’ятикомпонентні кон-струкції.
У лінгвістичній літературі є певне розмежування в назвах «епонім» та «епонімний термін» (у літературі маємо також варіант «епонімна назва»): епонім означає безпосередньо особу чи явище, за яким названо досліджуваний об’єкт, а епонімний термін – це сама лексична одиниця, утворена від певного епоніма. Епонімний термін не завжди ідентичний епоніму; від епонімів часто утворю-ють словосполуки й інші частини мови: прикметники, дієслова, субстантивовані прикметники. Джерелом для утворення епонімів також можуть слугувати географічні назви чи історичні події.
Питання правопису запозичених прізвищ і похідних лексем вивчали Є. Карпіловська, О. Кочерга, Є. Мейнарович [15].
Іноземні науковці також звернули увагу на відпрізвищеві терміни у зв’язку з потребою вияв-ляння історичної та культурної складової наукового дискурсу, доповнення власне лінгвістичного та лінгвокогнітивного вивчення мови науки, зокрема, у прикладному аспекті. Російські мовознавці приділили увагу загальним питанням досліджування епонімів: наприклад, М. Воробйова розглядає особливості реалізації епонімів у науковому тексті [5], В. Рязанцев уклав словник епонімів з урахуванням їхнього походження [28]. О. Леонович досліджує функціювання англійських імен [17]. Вони сконцентрувалися на епонімах у медицині й математиці. Російські дослідження епонімів стосуються різних мов, зокрема, іспанської [3]. Існують праці про епоніми в галузевих терміно-системах російської мови, наприклад, медицини (С. Корольов, Г. Топоров та ін.), географії (Т. Була-новська та ін.), науково-технічної термінології (Т. Пристойко) та авіації (К. Зюзіна) [2; 12; 16; 27; 31].
Широко представлено відпрізвищеві терміни і в російській лексикографії – є низка словників термінів-епонімів, переважно з різних галузей медицини: «Иммунологический эпонимический сло-варь-справочник» [24], «Иллюстрированный словарь эпонимов в морфологии» [6], «Словарь-спра-вочник терминов, эпонимов, симптомов и синдромов в травматологии и ортопедии» [16] та інші.
Як і російські науковці, деякі українські дослідники присвятили свої праці функціюванню епонімів в іноземних мовах: наприклад, Т. Венкель і О. Венкель звернулися до епонімних термінів англійської мови [4].
Існує ціла низка досліджень та словників епонімів англійською мовою, наприклад: «Eponyms and Citationsinthe Literature of Psychology and Mathematics» [37], «Dictionary of medical eponyms» [36], «From Aristotelian to Reaganomics: A Dictionary of Eponyms With Biographiesin the Social Science» [40], «An Eponymous Dictionary Of Economics: A Guide To Laws And Theorems Named After Economists» [39], Електронний словник медичних епонімів [11] та інші. Більшість досліджень стосується різних галузей медицини, а також математики, психології, економіки, соціальних наук.
М. Дзюба слушно порушує питання про створення українських словників епонімних термінів, які становлять значний пласт термінної лексики [7, с. 72].
В українському словникарстві спостерігаємо поодинокі спроби лексикографування спеціаль-них епонімних мовних одиниць на основі медичної термінології, а саме: вроджених та набутих синдромів в оториноларингології, спадкових синдромів, клінічних епонімних синдромів [21; 22; 35]. Отже, словники епонімних найменувань потрібні не лише для медичої галузі, а й для інших метамов.
Висновок. Таким чином, можемо стверджувати, що в українській лінгвістиці, незважаючи на значну кількість публікацій, питання епонімних термінів висвітлено в незначній кількості галузевих терміносистем. Лексикографічний супровід цих досліджень є доволі фрагментарним. Отже, цей напрямок – широке поле для дослідників і лексикографів.