У статті представлено аналіз тлумачення терміна лінгвокультурний простір через призму сучасних лінгвосеміотичних досліджень. Особливу увагу звернено на співвідношення цього поняття з лінгвосеміотичною категорією життєвого світу людини. Запропоноване визначення лінгвокультурного простору як інтерпретаційної моделі, котра дозволяє виявити структури смислу через динаміку мовних знаків і фігур означування.
Ключові слова: життєвий світ людини, лінгвосеміотика, знак, лінгвокультурний простір.
The article deals with the term lingual cultural space as it is treated in modern semiotic studies. Special attention has been paid to the relation of this notion to the lingual semiotic category of the man’s world of life. Lingual cultural space is defined as the interpretational model which provides the discovering of sense structures through the dynamics of lingual signs and figures of signification.
Keywords: man’s world of life, linguosemiotics, sign, lingual cultural space.
Мова в принципі може категоризувати
та інтерпретувати все, включаючи й саму себе
Е. Бенвеніст
Хоча вивчення взаємозв’язку між мовою й культурою є одним з основних напрямів сучасної лінгвістики, поняття лінгвокультурного простору потребує розширення й уточнення, зокрема в плані наукового осмислення динаміки формування мовних знакових систем у ході становлення лінгвокультури окремих етносів. У цій статті ставиться мета обґрунтувати, що 1) етнос у цілому та кожен його представник зокрема творчо освоює оточуючу дійсність за допомогою когнітивних операцій, формуючи життєвий світ людини (ЖСЛ), 2) виявлення структур смислу через динаміку мовних знаків і фігур означування здійснюється за допомогою особливої інтерпретаційної моделі, яка становить лінгвокультурний простір людини.
Життєвий світ людини як лінгвофілософська категорія визначається як перехідний шар суміщеного буття суб’єктивного й об’єктивного, котрий забезпечує здатність людини проникати в об’єктивне і з якого об’єктивне проникає в план свідомості (процес пізнання) [1]. Його можна також розглядати як лінгвокультурну категорію і як специфічний предмет лінгвокультурологічних досліджень. Цим предметом можна вважати «феноменологічно визначувану сферу свідомості, дослідження якої стає можливе виключно через тексти культури та інтелектуально-креативну діяльність» [2, с. 11]. Як лінгвокультурологічна категорія життєвий світ людини потребує інтегрованого міждисциплінарного обґрунтування. Зокрема, у культурологічних дослідженнях він може бути окреслений як когнітивні моделі й когнітивні трансформації, взяті у історичній динаміці та змінності. Як категорія, що відображає характер взаємозв’язку між мисленням, культурою, мовою й мовленням, життєвий світ людини детермінований знакотвірною діяльністю соціуму в цілому й кожним його членом, як креативною мовною особистістю, зокрема. Таким чином, його можна розглядати і як особливу лінгвосеміотичну категорію.
Оточуюча дійсність відображається свідомістю, видозмінюється шляхом мислення й репрезентується в мові. Мова сама по собі — абстракція, і як абстракція вона є основана на дискретності система чистих відносин. Реально мова існує лише у своїх втіленнях, що мають «повну» знакову форму. Одна із цих реалізацій відображена в мовленні, а інша — у мисленні, котре також має знакову форму. Втілення думки в мовленні є лише переведенням однієї форми знаків у іншу. Ще до того як здійснюється передавання мисленнєвого вмісту через мовлення, він уже повинен існувати у знаковій формі. Утворення цього мисленнєвого вмісту є процесом пізнання id est процесом формування життєвого світу. У діяльності мислення відбувається утворення семіотичної моделі світу, яке стає можливим лише завдяки знакам. Операції, котрі людина здійснює над знаками є, по суті, творчістю стосовно світу «самого по собі», соціуму в цілому й стосовно мови: «Відображений у свідомості людини світ перетворюється в психічний феномен, в образ світу. Це вихідна точка семіозису» [3, с. 32]. Таким чином, у лінгвосеміотичному аспекті категорія життєвого світу людини може розглядатися як результат накопичення інформації про світ, що супроводжується утворенням знаків і формуванням їх мовних значень та дискурсивних смислів, тобто результат семіозису. М. Ф. Алефіренко вважає, що найбільшою таїною семіозису є сама «технологія» появи знака [3, с. 31], яка охоплює: 1) формування значення мовного знака, що дозволяє мові як семіотичній системі виконувати когнітивно-комунікативну функцію. Перша фаза — індикація феномена (дейктична функція); 2) процеси номінації й референції, операції предметної співвіднесеності та пошуку асоціацій; 3) інтеріоризацію в значення мовного знака денотативних, сигніфікативних і конотативних смислів. Слово стає істинним знаком після завершення таких знакотвірних процесів: а) інтеріоризація предметного смислу, що веде «до повної емансипації» словесного знаку від номінованого предмета й до формування значення; б) вивільнення значення зі «словесного полону у внутрішньому мовленні» [3, с. 37].
Мовні знаки, що утворюють мовну семіотику, є об’єктом дослідження спеціального підрозділу мовознавчих студій — лінгвосеміотики. У лінгвосеміотиці мовний знак розглядається як двобічна матеріально-ідеальна одиниця системно організованого мовного коду, яка довільно, символічно й конвенційно фіксує в чуттєвій сприйманій формі певний зміст і служить засобом збереження, отримання, обробки й передачі інформації [4, с. 122]. За визначенням Ч. У. Морріса мова в повному семіотичному сенсі цього терміна є будь-яка міжсуб’єктна сукупність знакових засобів, застосування яких визначене синтаксичними, семантичними й прагматичними правилами. У випадку мовних знаків інтерпретація стає особливо складною, а індивідуальні й соціальні результати особливо важливими [5, с. 76]. У цьому визначенні ключовим будемо вважати звернення до поняття інтерпретації. Якщо опиратися на твердження, що «мовна свідомість не може бути об’єктом аналізу в момент протікання процесів, що її реалізують, вона може бути досліджувана лише як продукт минулої, колишньої діяльності» [6, с. 8], то це означає, що вивчення життєвого світу людини відображає стан сприйняття дійсності, що склався в попередні періоди розвитку мови в суспільстві. При цьому знакова природа мови забезпечує можливість осягнути її онтологію, її сутність як виразника мислення, котре є «матерією» ЖСЛ. Таким чином, «з одного боку, мовний знак постає як відчужена форма, що вироблена пізнанням людини для тих матеріальних предметів і явищ, котрі існують поза людиною, але «присвоєні» її мисленням. З іншого боку, у мовленнєво-мисленнєвому процесі мовний знак функціонує* як пізнавальний репрезентант реальних предметів» [7, с. 25]. Ч. Пірс зазначав, що «знак не є знаком, якщо він не переводить себе в інший знак, у котрому він отримує повніший розвиток»; «знак є дещо, знаючи котре, ми дізнаємося дещо більше»; «все призначення знака полягає в тому, що він буде інтерпретований у іншому знакові» [8]. Аналіз та інтерпретація знаків завжди передбачають відповідний аналіз та інтерпретацію досвіду й процессу пізнання. Інтерпретаційну модель, котра дозволяє виявити структури смислу через динаміку мовних знаків і фігур означування, будемо іменувати лінгвокультурним простором. Фактично, цей простір у його найбільш значимих аксіологічних, когнітивних, антропологічних аспектах є певним дослідницьким конструктом, що формується через накладання інваріантних ідеаційних, ментальних, візуальних (тощо) текстів і кодів. Лінгвокультурний простір як інтерпретаційна модель слугує не для ілюстрування апріорно сконструйованої історії свідомості рядом емпірично виявлених текстів, а для типологізації функціювання знаків, знакових систем і дискурсів. Вихідною точкою семіозису будемо вважати не одиничну модель, а семіотичний простір, який Ю. М. Лотман називає семіосферою й стверджує, що кожна окрема мова занурена в певний семіотичний простір і лише у взаємодії із цим простором вона здатна функціювати [9, с. 165]. Різноманітність можливих зв’язків між смисловими елементами створює об’ємний смисл, який можна осягнути лише з відношення всіх елементів між собою й кожного з них до цілого.
Для тлумачення поняття лінгвокультурного простору в лінгвосеміотиці важливим є розуміння трьох особливих властивостей мовного знака. По-перше, він формується в рамках обмеженої соціокультурної групи. У семіотичному розумінні він фіксує смислові одиниці й у комунікативному акті виникає смисл як «конструкт (не)розуміючої свідомості» [10, с. 282]. Після зафіксування знаком смисл може перетворитися в значення, стати соціальним здобутком і зберігатись у пам’яті. По-друге, мовний знак має здатність указувати на зв’язок з певною історичною епохою й декодуватись через асоціації з нею. Третя властивість — це так звана «уява знака», котра була відкрита М. Бахтіним та Р. Бартом (останній увів термін у науковий обіг). Вона полягає в тому, що культурний досвід, на основі якого «переживається» знак постійно змінюється: змінюються події, життя, побут, формації, гинуть і народжуються держави, минула дійсність споглядається під іншим кутом історичного «зору», змінюється означуване, отже, і сам знак. Уява знака — це рух крізь час. Р.Барт пише, що людина «… вслухається в природний голос культури й постійно чує в ній не саме звучання стійких, закінчених «істинних» смислів, а вібрацію тої гігантської машини, якою є людство, що знаходиться в процесі невпинного створення смислу» [11, с. 24].
У сукупності ці три властивості мовного знака забезпечують єдність об’єктивного процесу пізнання в життєвому світі людини й суб’єктивного омовленого переживання (лінгвокультурного простору). Таким чином, лінгвокультурний простір як система інтерпретації мовних знаків та їх комбінацій, що становлять вербальний модус культурного універсуму, забезпечує виконання пізнавальної, ціннісно-орієнтаційної та адаптаційної функцій. При цьому інтерпретація є не простим «переливанням» соціально обумовлених значень в особистісні смисли суб’єкта життєвого світу й навпаки, а глибоко діалектичним процесом: а) у дискурсивній діяльності суспільно вироблені (і тому об’єктивні) мовні знаки збагачуються суб’єктивними смислами; б) у тому ж мовленнєво-мисленнєвому акті особистісний смисл виходить на рівень об’єктивного й суспільного. Кожна соціальна група має свій лінгвокультурний простір з його лінгвокультурними кодами, що пов’язані із сукупністю пережитих мовних ситуацій, історією й ментальністю. Культурний і лінгвосеміотичний досвід продуцента комунікативної діяльності дозволяє вибудовувати лінгвокультурний простір, що породжений вітальними й комунікативними потребами соціуму.
* функціює — ред.