Сьогодні в Україні немає військово-повітряних баз, що є кризою політики керівництва держави 1992-2013 рр., адже розвиток авіації є базовою запорукою обороноздатності країни: перевага в повітрі у час війни фактично є визначальною для подальшого перебігу бойових дій, оскільки дає змогу контролювати об’єкти цивільної та критичної інфраструктури, що є основою функціонування держави та її армії.
У статті розмежовано поняття «військового аеродрому» та «військово-повітряної бази» та запропоновано власне трактування терміну «військово-повітряна база» на основі функціонального наповнення та специфіки такого об’єкту, що передбачає поєднання комплексу військового аеродрому, транспортної інфраструктури з розвиненим громадським блоком - навчального центру підготовки пілотів, громадського харчування, спортивної та культурно-дозвільної зони, зони проживання персоналу, медичного забезпечення, - та реалізацію систем активного й пасивного захисту і маскування.
На основі аналізу існуючого стану військових аеродромів в Україні, вітчизняних нормативних документів щодо їх проектування, обґрунтовано необхідність проектування військово-повітряної бази на території України та досліджено основні чинники, що впливають на розташування, функціональне, архітектурно-планувальне та безпекове вирішення такого комплексу, проаналізовано специфіку його функціонування залежно від суспільно-політичних умов в державі.
Відтак, обґрунтовано необхідність проектування наземної військово-повітряної бази в Україні внаслідок можливості реалізації такого об’єкту на віддалених територіях від лінії розмежування з ворогом та здійснення ефективних заходів маскування процесу будівництва, підземне розташування будівель та споруд комплексу або інтеграція їх в існуючий рельєф. Велика площа і різноманітність ландшафтів України забезпечують можливість широкого вибору території для розташування військово-повітряної бази з урахуванням всіх необхідних чинників, що є найбезпечнішим варіантом для України в сучасному контексті війни.