Показано відмінність засадничих термінознавчих понять (стан, процес, дія і подія) від однойменних понять, використовуваних у мовознавстві, зокрема в аспектології.
Ключові слова: термінознавство, аспектологія, процесові поняття, стан, процес, дія, подія
It was shown the difference in the fundamental terminological concepts state, process, action and event from the concepts of the same name used in linguistics and particular in aspektology
Keywords: terminology, aspektology, process concept, state, process, action, event
Стан досліджуваної проблеми. Поняття процесТ[1] та станТ[2] є двома взаємопов’язаними категоріями, роль яких у науковому пізнаванні матеріального світу важко переоцінити, бо завдання науки – установити залежність (причиново-наслідкову чи функційну) між станамиТ у формі певних законів (динамічних або статичних, однозначних або ймовірнісних) [1, с. 250]. Інструментом формування, фіксування, зберігання та передавання наукових знань є фахові мови [2]. Тому таку увагу постійно приділяють подаванню процесових понять саме у фаховій мові, що дасть можливість розв’язати загальнішу проблему моделювання фрагмента матеріального світу (позамовної дійсності) та мовного фіксування цієї моделі. Останню проблему досліджують із двох боків.
З одного боку, кожна предметна наука виділяє та досліджує свій фрагмент матеріального світу (рис. 1). У цьому їй допомагає самостійна міждисциплінарна галузь знань – термінознавство, бо сформулювати наукову теорію в будь-якій царині знань або узагальнити виробничу практику неможливо, не використовуючи однозначно зрозумілої та несуперечливої термінології. Щоб подавати різноманітні процесиТ та станиТ у фахових текстах, у роботах В. Моргунюка [5], Б. Рицаря [6, передмова], В. Перхача [7] та інших термінологів запропоновано підхід, який розвинувся в теорію подавання процесових понять в українській фаховій мові.
З другого боку, цю проблему досліджують лінгвісти на граматичному і семантичному рівнях (рис. 1), виділивши аспектологію (від лат. aspectus – зовнішній вигляд, обличчя та гр. logos – слово, учення) як окремий напрям мовознавчих студій. Її об’єктом досліджування є дієслівний вид (аспект) і вся сфера аспектуальності, тобто видових і суміжних із ними значень, що їх мова виражає тим чи тим способом (на граматичному та словотвірному рівнях, лексичним значенням слів, контекстуально). Окрім граматичних видових та видочасових категорій, аспектологія вивчає аспектуальні класи дієслів (динамічні/статичні, граничні/неграничні дієслова) та їх підкласи, так звані дієслівні роди[3], а також різні аспектуально релевантні компоненти контексту, подані синтаксичними засобами [8, с. 47; 16, с. 61].
Рис. 1. Моделювання фрагмента позамовної дійсності та його відбивання мовою
Перш за все зазначимо принципові відмінності між термінознавчим й аспектологічним підходом. Термінознавці йдуть від наукового поняття, яке має бути точно визначене й не залежить від того, як його позначають (називають). Вони шукають для нього відповідну познаку – термін, виходячи саме із сутності поняття. Аспектологи, як і інші дослідники мови, навпаки йдуть від слова (дієслова або похідних від нього) і досліджують їхні значення. Тому традиційно термінологи кажуть про поняття, а аспектологи – про значення слів.
Незважаючи на велику кількість термінознавчих та аспектологічних досліджень на ґрунті російської мови, вони практично не перетинаються, про що свідчить, наприклад, монографія [10], у якій на рис. 5 подано зв’язок термінознавства з багатьма розділами мовознавства, але серед них немає аспектології, а в бібліографії [10, с. 236–255] серед численних джерел узагалі не наведено аспектологічні праці. Основною причиною цього, на нашу думку, є те, що в російських фахових текстах переважає іменниковий спосіб висловлювання. Тому термінами здебільшого вважають лише іменники та іменникові словосполуки, а в сучасній російській мові віддієслівні іменники не успадковують граматичне значення виду [11].
Українські термінологи, шукаючи потрібні терміни, мали б зважати на аспектуальну поведінку[4] дієслів та віддієслівних іменників, дієприкметників і дієприслівників. Бо для української мови дієслівний спосіб висловлювання є точнішим і природнішим, ніж іменниковий. Через це українськими термінами є не лише іменники, а й дієслова [12, п. Г.1]. Окрім того, на відміну від сучасної російської мови, українські віддієслівні іменники на -ння, -ття, що означають опредметнені процеси, зберігають граматичне значення виду початкового дієслова, від якого їх утворено [9, с. 116, 148, 287; 11]. Проте на сьогодні в україністиці маємо лише поодинокі аспектологічні студії, присвячені дієслову, насамперед праці Івана Вихованця, Катерини Городенської [9], Анатолія Загнітка [13], Миколи Калька [14], Світлани Соколової [15; 16], а дослідження аспектуальних особливостей українських віддієслівних іменників ще попереду.
Усе наведене вище свідчить про актуальність використовування в українському термінознавстві аспектологічного доробку, а для цього потрібно перш за все дослідити взаємозв’язок та відмінності між засадничими поняттями термінознавства й аспектології, що і є метою цієї статті.
1. Модель фрагмента позамовної дійсності
Фрагмент позамовної дійсності моделюють, виокремлюючи ситуацію (як вияв динамічних і статичних ознак) та учасників ситуації, тобто предмети[5], пов’язані з цими ознаками (рис. 1). Така модель відбиває логіко-семантичні відношення між явищами, об’єктами та процесами позамовної дійсності й не залежить від особливостей конкретної мови. Саме ця модель є об’єктом досліджування конкретних предметних наук і термінознавства. Буттєво пізнаному рівню відповідають розглянуті вище категорії станТ і процесТ.
Модель фрагмента позамовної дійсності має відбивати такі основні характеристики процесуТ: 1) характер його тривання; 2) повторюваність або періодичність; 3) граничність/неграничність, тобто здатність/нездатність процесуТ закінчуватися за рахунок внутрішніх чинників; 4) інтенсивність процесу тощо.
Найважливішою з них є характер тривання процесуТ. Для його моделювання використовують дві загальнонаукові категорії тяглість та миттєвість. Тяглість[6] (рос. длительность) – це властивість тривати певний скінченний або нескінченно великий проміжок часу; а миттєвість (рос. мгновенность) – це властивість тривати лише нескінченно малий, нехтовно малий проміжок часу. Безумовно, визначення певного процесуТ як тяглого (тривалого) чи миттєвого є відносним і залежить від масштабу часу певної предметної сфери [3]. За критерієм тяглість/миттєвість у процесахТ позамовної дійсності виділяють два різновиди фаз: діїТ і подіїТ (рис. 2а). ДіяТ – це фаза плавного переходу з одного стануТ в інший протягом скінченного або нескінченно великого проміжку часу, тоді як подіяТ – це «стрибок» з одного стануТ в інший за нескінченно малий (нехтовно малий) проміжок часу[7]. Окремі подіїТ (вибух, спалах тощо) розглядають ізольовано, інші є початковою або кінцевою фазою процесуТ скінченної тривалості, у якому основною (серединною) фазою є діяТ.
Поняття подіяТ як модель одномоментного неподільного переходу без урахування його тривалості широко використовують у науці. За своєю природою і часовим масштабом подіїТ різноманітні й непорівнянні між собою. Події світу елементарних частинок реально тривають нехтовно малі частки секунди, а події мегасвіту – мільйони і мільярди років. Події індивідуального життя людини можуть тривати від секунд до декількох років, а історичні події – від годин і днів до тисячоліть. Проте всі ці процесиТ, що відбуваються з об’єктами різних ієрархічних рівнів матеріального світу, коли їх розглядають (моделюють) як подіїТ, утрачають свою часову тривалість і стають одномоментною межею двох суміжних станівТ розглядуваних об’єктів. Точним наукам, таким як фізика, астрономія тощо, властивий гранично високий рівень абстрагування подійТ, за якого їх позначають точкою на шкалі часу [18, стаття «Событие»].
Поняттю подіяТ протиставляють поняття діяТ, характерною ознакою якої є саме тривалість[8]. Розглядаючи діюТ як модель плавного (тривалого) переходу з одного стануТ в інший, нехтують усіма проміжними станами, так само як у математиці інтервал позначають лише кінцевими точками, що не належать інтервалу. Теоретично будь-який момент часу тривання діїТ (будь-яку точку інтервалу) можна розглядати як подіюТ. Проте в цьому немає практичної потреби. Виділяти треба лише критичні точки ситуації, суттєві для її моделювання. Це насамперед початок і кінець. А зайві подіїТ лише ускладнюють модель, не додаючи нічого для кращого розуміння ситуації. Виділяючи будь-яку проміжну критичну точку, ми розбиваємо інтервал на два інтервали, кожен з яких моделюємо окремою дієюТ. Наприклад, на шляху з точки a в точку b треба перетнути державний кордон у точці c. Тоді маємо дві діїТ (перша – це рух з точки a в точку c, а друга – це рух з точки c в точку b) та три подіїТ – дві кінцеві (початок руху в точці a та кінець руху в точці b) і одну проміжну (проходження точки c). Детальні приклади моделювання процесівТ матеріального світу за допомогою дійТ та подійТ наведено в роботі [3].
|
|
|
|
а) |
б) |
Рис. 2. Взаємозв’язок між категоріями: а) термінознавства й граматики; б) аспектології та граматики. Зв’язок із граматичними категоріями подано лише один раз, оскільки результат поділу не залежить від схеми поділу.
З викладеного вище стає очевидним зв’язок між термінознавчими поняттями діяТ і подіяТ, з одного боку, та загальнонауковими поняттями інтервал часу[9] та момент часу, з другого боку. Кожен проміжок часу пов’язаний з якимось процесомТ, бо інакше він не може бути сприйнятий узагалі, оскільки людина ніколи не вимірює «чистий» час, але завжди процесиТ [19, с. 135–136]. Будь-яке вимірення часу – це по суті вимірення інтервалу між двома подіямиТ [20, с. 62]. Отже, інтервал часу – це міжподійний інтервал, наповнений певною дієюТ. Його можна уявити як нескінченну множину моментів часу, де момент часу – це гранично малий інтервал часу, який для розглядуваної задачі вважають неподільним, а процесТ, що відбувається протягом цього інтервалу, моделюють як подіюТ.
Отже, діяТ і подіяТ – це засадничі термінознавчі поняття, які дають змогу змоделювати будь-які природні, технологічні та соціально-економічні процеси й тісно пов’язані із загальнонауковими поняттями інтервал часу й момент часу.
2. Семантична структура речення
Перш за все зауважимо, що виділяти цей етап формування думки (рис. 1), проміжний між етапами моделювання фрагмента позамовної дійсності та її реального відбивання у фахових текстах, потрібно мовознавцям для пояснення правил будування речень природною мовою. Фахівці ж конкретних наук та термінознавці, описуючи у фахових текстах реченнями певної мови свої моделі, з буттєво пізнаного рівня безпосередньо переходять на граматичний рівень.
Розгляньмо семантичний рівень детальніше. У людській свідомості на підставі моделі фрагмента позамовної дійсності мовними засобами формується думка, що є образом цієї моделі, тобто семантична структура речення, елементами якої є семантичний предикат та семантичні актанти (суб’єкт, об’єкт, адресат, інструменталь і локатив)[10] [9, с. 217; 22, с. 15], пов’язані одне з одним предикатно-аргументними відношеннями. Семантичний предикат є ядром, а семантичні актанти йому підпорядковані, оскільки саме предикат визначає кількість можливих аргументів (актантів) та їхній семантичний статус (суб’єкт, об’єкт тощо). Підкреслимо, що семантичний предикат відбиває не ситуацію як таку, а її образ – уявлення мовця про неї, тобто те, що мовець хоче виразити. В аспектології семантичний предикат називають станом справ (рос. положение дел [23, с. 4], англ. state of affairs [24, с. 434]) і його концептуалізують одним із трьох способів: як станА, подіюА чи процесА. СтанА – це стан справ, що зберігається незмінним протягом певного інтервалу часу[11]. ПодіяА – це перехід у новий станТ[12] (у певний момент часу був один станТ, у наступний – уже інший). ПроцесА – це те, що відбувається в часі й складається з фаз, які послідовно змінюють одна одну [25, с. 36].
З наведених дефініцій стає зрозумілим, що поділ стану справ на станА, подіюА чи процесА пов’язаний із двома різними критеріями, і тому можливі дві схеми поділу (рис. 2б). За критерієм нецілісність/цілісність процесА і станА протиставлені подіїА, а за критерієм незмінність/змінність станА протиставлений процесуА та подіїА.
Зауважимо, що на відміну від критерію тяглість/миттєвість, дотримання якого можна кількісно оцінити для конкретних задач, критерії змінність/незмінність та особливо нецілісність/ цілісність є якісними. Проте розпливчатість та недискретний характер ключових понять морфології та велика кількість перехідних випадків – це «не «недолік‟ (що, як іноді думали раніше, треба за будь-яких умов усунути «науковим‟ спрощуванням), а родова властивість мови (як і людського мислення та сприймання світу)» [26, с. 8]. Зважаючи на це мовознавці вважають, що єдиним критерієм перевіряння, застосовним до досліджування мови, є вживаність певних висловів у різноманітних ситуаціях спілкування[13] [24, с. 434]. Тобто критерієм нецілісності/цілісності стану справ є можливість/неможливість сполучати певне дієслово з фазовими дієсловами почати, продовжувати, закінчити [25, с. 10].
3. Синтаксична структура речення
Щоб висловити думку мовними засобами, треба породжену семантичну структуру подати певною синтаксичною структурою (рис. 1). У синтаксичній структурі семантичному предикату відповідає присудок[14] (граматичний предикат), а семантичним актантам – граматичні актанти: підмет і додатки. Зауважимо, що між семантичною й синтаксичною структурами речення має місце таке саме діалектичне відношення, як між змістом і формою, тобто одну семантичну структуру можна подати кількома синтаксичними структурами певної мови. Наприклад, позицію підмета може посісти як семантичний суб’єкт (активна конструкція[15]), так і семантичний об’єкт (пасивна конструкція[16]). Обираючи ті чи ті засоби висловлювання, мовець зважає на обмеження, спричинені особливостями певної мови та обставинами спілкування [23, с. 3].
Такий підхід дає змогу розмежовувати семантичні та граматичні категорії. Зокрема з терміном предикат пов’язують змістовий (тобто семантичний) план цього члена речення, а з терміном присудок – передусім формальний (тобто граматичний) [27, с. 518]. Так само аспектуальність – це семантична категорія, а вид дієслова – граматична [23, с. 4].
Категорія виду в українській та інших слов’янських мовах граматикалізує[17] перебіг процесуТ та його розподіл у часі[18] і подає його у двох ракурсах: як нецілісний (дієсловами та похідними від них недоконаного виду) та цілісний (дієсловами та похідними від них доконаного виду). Розгляньмо сутність цього критерію.
По-перше, як зазначено в [29, с. 340], цілісність (англ. completeness) не можна змішувати із завершеністю (англ. completion), що поширено в багатьох підручниках. Річ у тім, що в певний фіксований момент або проміжок часу (який називатимемо часом спостерігання) може бути зреалізована одна з можливих для певної ситуації фаз (зокрема може бути зреалізована й уся ситуація в цілому). Йдеться саме про час спостерігання, бо категорія виду описує не скільки позамовну реальність, скільки спосіб її сприймання мовцем. Мовознавці виділяють три основні фази (внутрішні стадії ситуації): початок (перехід від стануТ «ситуація не мала місце» до стануТ «ситуація має місце»), середина (тривання ситуації), кінець (зворотний перехід). Безумовно, є ситуації (зокрема ті, що їх називають миттєвими), які не можуть мати серединної фази. З погляду мови в такій ситуації момент початку й кінця збігається [26, с. 296–297]. Отже, дієслова доконаного виду та похідні від них іменники описують як кінцеву, так і початкову фази ситуації, а також миттєві ситуації цілком.
По друге, нецілісність не можна однозначно ототожнювати з тяглістю, а цілісність із миттєвістю. Наприклад, не є миттєвими цілісні ситуації, які мова подає дієсловами доконаного виду, що належать до двох дієслівних родів: тривало-обмежувального (простояти, проговорити та інші) та обмежу-вального (постояти, поговорити та інші). У [9, с. 237] зазначено, що «тривалообмежувальний … дієслівний рід передає значення точно окресленої тривалості, тобто такої, що вкладається в певні часові межі» (наше виділення – М. Г.), а обмежувальний дієслівний рід – короткого відтинку часу. Особливістю цих дієслів є те, що вони природно сполучаються з обставинами тривалості: простояв (проговорив) дві години, постояв (поговорив) десять хвилин. Тобто вони є тяглими (тривалими). Проте вони описують цілісну ситуацію, бо не сполучаються з фазовими дієсловами: не можна казати почав постояти, закінчив постояти. В аспектології [14, с. 111–112, 119, 140; 25, с. 36] такі ситуації традиційно вважають подіями, але подіями особливого роду[19].
Викладене вище дає змогу уточнити зв’язок термінознавчих та граматичних категорій (рис. 2а). Зазвичай, дієслова недоконаного виду передають діюТ, а доконаного – подіюТ. Проте із цього правила є винятки. Так, дієслова доконаного виду, що належать до двох дієслівних родів: тривало-обмежувального (простояти, проговорити та інші) та обмежувального (постояти, поговорити та інші), відповідають діїТ, а не подіїТ.
Зв’язок аспектологічних та граматичних категорій подано на рис. 2б. Аспектологи [14, с. 143; 25, с. 16] уважають, що дієслова доконаного виду завжди позначають подіюА, а дієслова недоконаного виду найчастіше позначають процесА або станА, але можуть позначати і подіюА (наприклад, в оповіданнях у теперішньому історичному часі).
Висновки
1. Подавання процесових понять у фахових текстах є міждисциплінарною проблемою. Її досліджують із двох різних боків: фахівці предметних наук і термінознавці йдуть від наукового поняття й шукають для нього термін, а мовознавці, зокрема аспектологи, навпаки йдуть від дієслова або похідних від нього слів і досліджують їхні значення, а точніше правила їхнього вживання в певних ситуаціях спілкування.
2. Термінознавство за критерієм тяглість/миттєвість виділяє в процесахТ позамовної дійсності дві фази: діюТ і подіюТ. Ці засадничі термінознавчі поняття дають змогу моделювати будь-які природні, технологічні та соціально-економічні процеси й тісно пов’язані із загальнонауковими поняттями інтервал часу і момент часу. Зважаючи на це, у кожній конкретній задачі можна кількісно визначити (оцінити), які фази процесівТ треба вважати тяглими (тривалими) і моделювати як діюТ, а які миттєвими й моделювати як подіюТ.
3. В аспектології уявлення мовця про позамовну ситуацію концептуалізують одним із трьох понять: станА, подіяА чи процесА. Показано, що цей поділ пов’язаний із двома різними якісними критеріями: за критерієм нецілісність/цілісність процесА і станА протиставлені подіїА, а за критерієм незмінність/змінність станА протиставлений процесуА та подіїА. Критерій нецілісність/ цілісність пов’язаний з можливістю/неможливістю сполучати певне дієслово з фазовими дієсловами почати, продовжувати, закінчити.
4. Уточнено зв’язок термінознавчих понять діяТ і подіяТ із граматичною категорією виду. Зазвичай дієслова недоконаного виду передають діюТ, а доконаного – подіюТ. Проте з цього правила є винятки. Так, дієслова доконаного виду, що належать до двох дієслівних родів: тривало-обмежувального (простояти, проговорити та інші) й обмежувального (постояти, поговорити та інші), відповідають діїТ, а не подіїТ.
5. З порівняння рис. 2а і рис. 2б стає наочним відмінність засадничих термінознавчих понять (станТ, процесТ, діяТ і подіяТ) від однойменних аспектологічних понять (процесА, станА і подіяА), на яку треба зважати, застосовуючи в термінознавстві аспектологічний доробок.
[1] ПроцесТ – категорія наукового пізнавання, що відбиває змінювання//змінення будь-якої системи (об’єкта) в часі, а саме – послідовне змінювання її (його) станівТ або перехід системи (об’єкта) з одного стануТ в інший [1, с. 244; 3, с. 4]. Тут і нижче індексом Т позначено використовувані у термінознавстві категорії наукового пізнавання, щоб відрізнити їх від однойменних аспектологічних категорій, позначених нижче індексом А.
[2] СтанТ – категорія наукового пізнавання, яка відбиває здатність матерії, що рухається, виявлятися в різних формах із притаманними їм істотними властивостями та відношеннями [4, с. 627–628]. Зазвичай станТ системи (об’єкта) визначають конкретним набором значень її (його) параметрів. Наприклад, станТ будь-якої механічної системи описують набором конкретних значень таких її параметрів, як координати та імпульси [1, с. 253]. СтанТ статистичних систем визначають імовірнісним розподілом, не задаючи характеристик окремих елементів або індивідуальних станівТ кожного елемента.
[3] Дієслівні роди – ряди дієслів, поєднані морфологічною однотипністю та семантичною спільністю [9, с. 235].
[4] Аспектуальна поведінка – наявність чи відсутність у дієслова (віддієслівного іменника, дієприкметника, дієприслівника) партнера (партнерів) – лексеми (лексем) протилежного виду, характер їхнього протиставлення (суто видове з однаковою семантикою, акціональне, за якого партнер набуває додаткової семантики), можливість чи неможливість функціювати в певних часткововидових значеннях тощо [14, с. 61, 327]. Для багатозначних слів аспектуальна поведінка зазвичай різниться залежно від значення.
[5] Предмет – це матеріальний об’єкт, який може бути істотою чи неістотою. Істоти – це живі створіння (люди, представники тваринного світу, включаючи й найпростіших), а всі інші предмети належать до неістот.
[6] Пропонуємо чітко термінологічно відрізняти тяглість як властивість від тривалості (рос. продолжительность) як кількісної характеристики проміжку часу, протягом якого щось триває. Саме терміни тяглість дії та тягла дія вживав Олекса Синявський [17, с. 84–85].
[7] Точно кажучи, із природознавчого погляду подіяТ не може відбуватися за нульовий проміжок часу, бо це суперечить скінченності швидкості світла. Проте подіяТ, тобто процесТ або певна його фаза, триванням якого (якої) знехтувано, – це така сама наукова абстракція, як математичний маятник, матеріальна точка, абсолютно чорне тіло тощо.
[8] Є також інші підходи, коли будь-які переходи моделюють як події, а неподільні події, тривалістю яких можна знехтувати, називають елементарними подіями [18, статті «Событие», «Элементарное событие»].
[9] Інтервал часу – це проміжок часу, що не включає в себе кінцеві моменти часу [18, стаття «Интервал»].
[10] Семантичний предикат (від лат. praedicatun – сказане) виражає ознаку, приписувану суб’єктові в певному часовому й модальному плані, тобто те, що висловлюють (стверджують або заперечують) про предмет думки. Термін актант (фр. actant – що діє) увів у науковий обіг французький лінгвіст Л. Теньєр [21, с. 117] на позначання предметів (істот/неістот), що є учасниками ситуації. Згідно із сучасними уявленнями актант – це мовна конструкція, що заповнює семантичну валентність предиката. Кожен предикат супроводжують визначені ним актанти. Певний актант можна опустити лише в обмежених випадках. Семантичний суб’єкт – складник семантичної структури, що позначає носія ознаки. Цей складник вирізняється найширшим діапазоном сполучуваності, поєднуючись із предикатами будь-якого семантичного типу. Семантичний об’єкт – це залежний складник семантичної структури, що позначає предмет (істоту/неістоту), на якого спрямована динамічна ознака суб’єкта. Семантичний адресат – це залежний складник семантичної структури, що позначає предмет (істоту/неістоту), на користь чи на шкоду якої спрямована динамічна ознака суб’єкта. Семантичний інструменталь – це залежний складник семантичної структури, що позначає знаряддя або засіб, за допомогою якого виявляється динамічна ознака суб’єкта. Семантичний локатив – це залежний складник семантичної структури, що позначає місце, де виявляється динамічна ознака суб’єкта, напрям і шлях його руху.
[11] Зважаючи на дефініцію, це поняття правильніше було б називати перебуванням у певному стані.
[12] З наведених дефініцій стає очевидним, що аспектологи вживають термін стан у двох значеннях: як деяку сукупність властивостей, характеристик, ознак матеріальної системи в межах установленої якості (без змінення міри цієї якості) [14, с. 40], що практично збігається з наведеною вище загальнонауковою дефініцією, і в значенні перебування в певному стані. Щоб розрізнити ці значення, ми в першому випадку ставимо індекс Т, а в другому – індекс А.
[13] «Семантика пояснює міру одноманітності в «уживанні» мови, яка робить можливим нормальне спілкування» [24, с. 434].
[14] Присудок (граматичний предикат) – один із двох головних членів двоскладного речення, який виражає предикативну ознаку предмета і перебуває в синтаксичному зв’язку з іншим головним членом – підметом [27, с. 530].
[15] Активна конструкція (рос. действительная конструкция) – конструкція, що складається з підмета, який позначає виконавця процесуТ, присудка, вираженого формою активного стану, і прямого додатка, що позначає об’єкт, на який спрямований процесТ [28, с. 65-66].
[16] Пасивна конструкція (рос. страдательная конструкция) – конструкція, яка складається з підмета, що позначає об’єкт, на який спрямований процесТ, присудка, вираженого формою пасивного стану, і непрямого додатка в орудному відмінку, що позначає виконавця процесуТ [28, с. 345]. Українській мові не властиві пасивні конструкції, коли виконавцем процесуТ є особа (людина) чи сукупність осіб.
[17] Граматикалізування – це перетворювання деякої понятійної категорії в граматичну.
[18] Категорія виду характеризує внутрішню ознаку процесуТ (внутрішній час [26, с. 292]) на відміну від граматичної категорії часу, яка пов’язує процес з моментом мовлення, тобто є зовнішньою характеристикою процесуТ.
[19] Іншу думку висловлено в [26, с. 302]: «дієслівні форми із префіксами по- і про- (типу поработать [немного] або проработать [весь день] … є єдиними формами доконаного виду, які в російській мові позначають не події, а процеси – але процеси, обмежені в часі».