Музична термінологія української мови вже була предметом наукового зацікавлення мовознавців. У праці «З історії української церковно-музичної термінології» О. Горбач описував музичну лексику, зафіксовану в писемних джерелах ХІ–ХVІІІ ст. [3]; З. Булик досліджував діалектну музичну лексику [2]; певні спостереження про музичну термінологію наведено в колективній монографії Т. Панько, І. Кочан, Г. Мацюк «Українське термінознавство» [8]; комплексне синхронно-діахронне дослідження аналізованої термінології здійснила автор цієї статті, захистивши кандидатську дисертацію на тему: «Формування і розвиток української музичної термінології» [1].
Метою цієї статті є аналіз музичної термінології ХVІ–ХVІІІ ст. Актуальність цього дослідження зумовлена необхідністю простежити процес зародження наукової музичної термінології в українській мові.
Історія формування української музичної термінології є частиною історії розвитку всієї лексичної системи мови. Цей процес яскраво ілюструє зв’язок формування лексичної системи мови з історією матеріальної і духовної культури українського народу.
У період ХІ–ХV закладено підґрунтя, на якому виформовується і вдосконалюється українська музична терміносистема. На основі української мови виникають назви музичних інструментів, жанрів та окремих музичних творів; на базі грецької мови формуються церковно-музичні назви.
Досліджуючи розвиток української церковно-музичної термінології О. Горбач аналізує музичну лексику, зафіксовану в писемних джерелах ХІ–ХVІІІ ст., і робить висновок, що «вся термінологія нашої церковної – а отже найдавнішої вченої музики в основному грецька: … скрізь ідеться або про безпосередні позичення з грецької або про кальки-переклади грецьких термінів на церковнослов’янщину» [3, с. 3]. На думку науковця, церковно-музична термінологія засвідчує «сильну південну, візантійсько-болгарську хвилю, змінену згодом західньою, польсько-латинською чи – італійською» [3, с. 3].
Зародження наукової музичної термінології відбувається у ХVІ–ХVІІІ ст., коли на розвиток музичної культури в Україні впливає європейська музика. Основа сучасної музики – лінійна система запису музичних звуків – була запозичена в Україну з Європи: «вдосконалене західне нотнолінійне письмо стало почерез Польщу ширитися і в нас у Києві в ХVІ в., а звідти в ХVІІ в. і в Росію» [3, с. 21].
Важливу роль поширення музичної грамотності та професіоналізму в Україні відіграли Острозький культурно-освітній центр (1580–1608); братські школи, що виникали в XVІ–ХVІІ ст. у Львові, Вільні, Бересті, Рогатині, Перемишлі, Луцьку, Кременці та інщих містах; Київський культурно-освітній центр (Братська школа – з 1615 р., Києво-Могилянська колегія – з 1632 р., Києво-Могилянська Академія – з 1701 р.).
Великим здобутком у розвитку церковної музики був партесний спів (багатоголосний), який у кінці XVI ст. замінив монодичний (одноголосний). Одним із своєрідних жанрів партесної музики став дванадцятиголосний акапельний партесний концерт. Партесний спів досяг свого найвищого розвитку вже у кінці XVII – на початку XVIII ст. У XVI–XVII ст. в Україні зароджується світська музика, яка представлена жанрами міської побутової пісні (кант), цехової інструментальної і театральної музики.
Аналізуючи лексику на означення понять, пов’язаних із музичним мистецтвом, що зафіксовано в пам’ятках XVI – першої половини XVII ст., О. Кровицька стверджує, що в цей період «відбувається активне формування музичної термінології, яка увібрала певну кількість слів із старо-української та церковнослов’янської мов. Частина назв була утворена на українському мовному ґрунті, інші запозичені з різних мов світу» [5, с. 51].
Треба відзначити великий внесок у розбудову музичної термінології найвизначнішого тогочасного музикознавця, автора багатьох партесних творів, основоположника нової музики у вітчизняному музикуванні Миколи Дилецького, теоретичний трактат якого «Граматика музикальна» [4] був відомий не лише в Україні, але й у багатьох країнах Європи.
Львівський рукопис «Граматики музикальної» є типовою пам’яткою наукової музичної літератури староукраїнської мови ХVІІ ст., яка презентує музичну термінолексику, а саме: назви музичних інструментів (инструментов гралних): скрипица, труба; назви діячів у галузі музики: грательник, дудигайди (композитори-дилетанти), композитор, органіста, реєнт; назви співацьких голосів: альт, бас, дишкант, тенор; назви музичних колективів: капелія, хор; назви дій, процесів праці в галузі музики: восхождениє, іграння, компоновання, нисхождениє, співання; назви видів, жанрів музики, окремих музичних творів та їх складових частин: каденція, концерт, лямент, трен, пісенька, сарабанда; назви нотного письма: бемоль, дієзис, ес, полеска, сема, конкордація, чвертка; назви, що означають інтервали та співзвуччя: кварта, квінта, октава, секста, септима; назви ладів і тональностей: музика дуральная, бемолярная, дієзисовая, мішаная, музика веселого тону, смутная музика; назви метроритмічних понять: контрапункт, піканда, пропорція, полтакт, такт; назви мелодичних прикрас: мордент, трель; назви музичних звуків, зокрема, М. Дилецький використовує складову систему назв звуків: ут, ре, мі, фа, соль, ля, а також буквену, яка базується на буквах латинського алфавіту: С, Д, E, F, G, A, H (у складовій системі, що виникла з початкових строф середньовічного гімну, ще не було назви «сі», яка була додана пізніше; замість назви сучасної ноти «до» вживалась «ут»); назви темпів: алєгро, аллегро (весело, скоро); назви динамічних відтінків: пяно (тихо).
Поряд з українськими номінаціями (грательник, біганина, драбина (гама), дудигайди) у своїй праці М. Дилецький вживає церковнослов’янські (восхождениє, нисхождениє) та інші запозичені назви (алєгро (іт.), горге (іт. – горло; манера забарвлювати мелодію трелями і пасажами, колоратурний спів), клявиш (лат.), композитор (лат.), нота (лат.), органіста (гр.), реєнт (нім.), сарабанда (ісп.).
Свідченням неунормованості тогочасної термінології є використання назв-дублетів для позначення однієї й тієї самої реалії: музика – мусикія, музикальний – музицький – мусикійський, трен – лямент – пініє надгробноє, вживання складених термінів: музика веселого тону (мажор), смутная музика (мінор). Деякі з термінів, уведених М. Дилецьким, не прижились у сучасній музичній термінології: ес, єдна, сема, їх замінили складені терміни: пауза півноти, пауза в цілу ноту, чверткова пауза.
Українська музична термінолексика солідно представлена в тогочасних лексикографічних працях: «Лексикон словенороський» Памва Беринди (1627), «Лексис» Лаврентія Зизанія (1596), «Лексикон латинський» Є. Славинецького (1650) та «Лексикон словено-латинський» Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського.
У «Лексиконі» П. Беринди [7] наявні назви музичних інструментів, зокрема духових – трость: тростина, пищалка; цівница: свистілка, флетня, шалами; пищаль: флетня, пищалка, пискъ, пищки; свіриль: пищалка; сопль: сопіль, пищалка, флетня, фуяра, дуда, сурма, жоломійка; сопль пастырскій: фуяра пастушеская; прегудница: дуда, штортъ; струнних – гусль: гарфа, цітра; гусли: скрипица; лира: скрипица; кимвалъ: цимбалъ для гранья; кінира: цитара, гарфа; орґанъ; миханическій орґанъ; ударних – било: молотокъ, которымъ струны натягаютъ и тыжъ билце албо піорко, которымъ на струнахъ брянкают; бряцало: брязкалце, тоєшто брязкун якош клепало; тимпанъ: бубенъ та бубонки. Як видно з прикладів, ця тематична група музичної термінолексики представлена у «Лексиконі» широко, хоча й трапляються неточності: інколи струнні інструменти автор сплутує з ударними чи духовими (бряцало: брязкальце, клепало, цитра, фістула), деталі окремих інструментів подаються як самостійні назви (пищки, билце, піорко). Подано в «Лексиконі» і назви на позначення осіб за музичною професією – гудецъ: арфіста, цитріста, сопецъ, играчъ, пищалник, сурмачъ, корнетиста, прегудникъ, дударъ.
У «Лексиконі латинському» Є. Славинецького [6] теж представлена музична термінолексика: назви музичних інструментів, серед яких ударні: бряцало, звонок, мідянъ звонецъ, звяцало, кимвалъ, колоколъ; духові: пищаль, пищок, рогъ, свиріль, свирила, свирилница, тростина, трость, труба; струнні: гусли, гусль, гуслъ, гудница, гусленица, скрипица, лира, орган, цитра; назви осіб за родом музичної діяльності: бубенникъ, гудецъ, гуслецъ, гуслникъ, дмецъ, звяцател на струнах, півецъ, мусикийский старійшина, пищалникъ, прегудникъ, поющий, свирител, сопецъ, співак, трубачь, трубител, трубникъ, Автор «Лексикону латинського» фіксує в цій тематичній групі музичної термінолексики значну кількість композитів: гуслеграчь, гімнотворецъ, звононосцы, ликогудникъ, ликостроител, органопівецъ, органотворецъ, ликопредстоятел, пісноначинател, піснописцы, піснотворец, піснопівецъ; зрідка трапляються назви із префіксами со-, сово-: соигрател, совоспівател. Низка назв позначає дії, процеси праці в галузі музикування: гримение, звяцание, піние, свистание, играние, ликопіние, краснопіние, сладкопіние.
Є. Славинецький намагається уникати буквальних перекладів латинських назв, шукає свої відповідники, зокрема у назвах звукъ, глас, гром – лат. tonus; глас, звук – лат. сanor; піснь – лат. сantilena; пісенка – лат. сantincula; сопль, прегудництво – лат. сhoraula; ликъ – лат. chorus; конобъ, звукъ – лат. cоttabus; звукъ, тріскъ, шумъ, плищ – лат. crepitus; пукъ, тріскъ, гук, стук – лат. tax; тріскъ, тріскавица – лат. terripauium; піснъ, гимнъ, стих – лат. hymnus. Інколи латинські назви автор передає словосполученням прикметника з іменником: звукъ трубний, звукъ устний, троянское играніе, растояніе мусикийское, міра мусикийская, піснь брачная, побідныя пісны, погребная піснь, піснь сладкая, плачевния пісни, взаимное пініе, кружокъ игралищний.
Отже, українська термінолексика XVI–XVIII ст. засвідчила культурно-музичну еволюцію українців у напрямі професіоналізму. Почала формуватись українська наукова музична термінологія, уґрунтована національними витоками. В основі творення наукової музичної термінології закладена плідна ідея поєднання питомого та запозиченого з інших мов. Церковно-музична термінологія, що формується у ХІ–XV ст., має в основі грецьку мову або переклади церковно-слов’янською, а сучасна наукова музична термінологія зароджується у XVI–XVIII ст. і базується на національній основі та запозиченнях з латинської, італійської та інших європейських мов.