Останнім часом, коли Україна з кожним днем чим впевненіше просувається вперед по історичному шляху своєї незалежності, її вороги створюють все нові перешкоди на шляху прогресу народу, висуваючи різні абсурдні антинаукові теорії про походження української мови або готують нові проєкти законів для Верховної Ради про ще одну офіційну мову для Української Держави, Незважаючи на потуги ворожих до України сил знецінити українську мову, свідома національна громадськість всілякими способами намагається протистояти цій ситуації. Важливе місце посідають публікації книг, що розкривають підступність окупантів України у процесі планомірного знищення української мови. Ці видання не лише описують етапи поступового знищення української мови, але цінні для нас ще й тим, що вони вказують і на її стійкість. Незважаючи на десятки заборон української мови в колоніальні часи, вона розвивалася, вистояла, зайняла гідне місце серед найрозвинутіших мов світу, продовжує міцніти та відіграє важливу роль у державотворчому процесі.
До таких праць, що сприяють її мужності, належить дві різні за способом створення, але споріднені своєю суттю книги: «Хронологія мовних подій в Україні (зовнішня історія української мови)» Віктора Кубійчука [1] та збірник документів «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду».
Дуже незвично, коли хронологія стає предметом спеціального дослідження мовних явищ, однак цей оригінальний задум, у цьому разі, цілком себе виправдав. У праці В. Кубайчука нема того аналізу розвитку мови, яким займаються фахові мовознавці: вивчення граматики, фонетики, словотвору, морфології, синтаксису, а лише перераховано в хронологічному порядку більшість освітніх, культурних, політичних, мистецьких фактів, що якимось чином впливали на розвиток української мови або підтримували його наявність у часовому відрізку свідомої української історії протягом двадцяти двох століть, починаючи з ІХ сторіччя до наших днів. Серед повідомлень упорядника знайшло своє місце усе: кожна ключова подія, найвідоміші постаті, найважливіші освітні заклади, наукові інституції, видавництва, культурні осередки, періодичні видання. Хронологічна таблиця містить дати й факти з історії писемної мови, зокрема функціювання мови в церкві, офіційній сфері, правознавстві, науці та освіті, укладанні словників, творенні підручників, розвитку преси. Укладач бере до уваги й те, що історію української мови неможливо вивчити, не осмисливши еволюції цензурних заборон та адміністративних заходів. У виданні докладно висвітлено хронологію розвитку правописних явищ, лексикографії, термінології та термінографії, заснування навчальних закладів, друкарень, видавництв, наукових та освітніх товариств, визначних подій історії українського народу, що торкалися історії мови. Дуже цінним у книзі є те, що вона після кожної інформації подає посилання на джерела, звідки вона взята, а це робить видання особливо цінним бібліографічним посібником. Шкода, що в поле зору пана В. Кубайчука не потрапали факти переслідування української мови на теренах Берестейщини, Західної України в часи панування Польщі, Закарпаття, коли воно було у складі Чехословаччини або окуповане Угорщиною, Марморощини в Румунії. Незважаючи на це, сам намір створення такого посібника є оригінальним та своєчасним.
По-іншому постає перед нами проблема долі української мови в двадцятому столітті у книзі, яку упорядкували Віктор Кубайчук, Орися Демська-Кульчицька за участю й під орудою Лариси Масенко [2]. Як знаємо, наукові праці пані Л. Масенко завжди відзначалися гострою соціолінгвістичною проблематикою, спрямованою на висвітлення найнагальніших питань української мови. Не менш важливими є й донесені до читача документи й матеріали, що стосуються мовної політики радянського керівництва на території України в рецензованій книзі. Тут уже відсутня хронологія, а наявні конкретні факти очевидного та завуальованого лінгвоциду української мови. Це збірник різноманітних документів та матеріалів, розміщених у трьох розділах, починаючи з 20-х рр. ХХ століття і закінчуючи початком розвалу СРСР. Перед трьома розділами книги поміщена вступна соціолінгвістична розвідка Лариси Масенко, яка не лише описує основні факти зібраних матеріалів, а й дає їм обґрунтовану оцінку. Автор характеризує і вчинки окремих персон в українському мовному та мовознавчому процесах, але підходить до їхньої діяльності не з суб’єктивних позицій, а користуючись тими аргументами, які давали самі прихильники прорадянської теорії злиття мов при перемозі комунізму.
Назва кожного розділу взята в лапки, бо вона передає основну суть того панівного поняття, яке стосувалося мови відповідного періоду радянської дійсності. І водночас ці назви звучать своєрідним дисонансом до того, що відбите в документах того часу. Перший розділ «Перебудовними шляхами» розкриває явища українізації та стан підготовки видань всеукраїнського правопису. Безперечно, досягнуте в той час у вивченні української мови було вагомим здобутком для української культури. Воно втілювало мрії та сподівання українців. Великим досягненням української лінгвістики на той час були праці Олекси Синявського, Олени Курило, Сергія Смеречинського, діяльність Інституту Української Наукової Мови, зокрема в напрямку збагачення терміносистем та видання термінологічних словників. Однак вже в той час в доповіді наркома освіти Миколи Скрипника «Перебудовними шляхами», що надрукована в збірнику, спостерігається тенденція, проголошена Й. Сталіним: будувати національну культуру, соціалістичну за змістом інтернаціональну за формою. У ній говорилося і про «збочення українського націоналізму» [2, с. 41]. І саме тому тимчасові здобутки на ниві українського мовознавства, ніби цвіт на морозі, були знищені із завершенням українізації. Нам видається, що упорядники дуже вдало спроектували збірник, розпочавши його з успіхів, а після того навели контрастні та іронічні матеріали, які були ніби смертельним вироком, доносами в ДПУ не лише на авторів праць, а і на всю українську культуру. Цій темі присвячений найбільший другий розділ книги, названий відповідно до поширеного в той час вислову: «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті», у якому містяться документи і матеріали 30-х років ХХ століття. У них з повною відвертістю робиться наступ на все українське під бутафорним гаслом боротьби з українським націоналізмом. Страшнішого періоду для української дійсності, як цей, здається, не було в історії України. Тим більше, що він збігся з фізичним геноцидом українського народу – Голодомором на Україні 1932–1933 рр. Якщо в 20-х рр. Олена Курило писала: «Народ у своєму розвиткові твердим ступає кроком тільки тоді, коли має за підставу ту живу, рідну мову, що її роками викохала собі народна психологія. І що більше українська інтелігенція хоче стати в пригоді народові, визволити його з темряви, піднести його культурний рівень, то більше вона повинна використовувати українську народну мову, вона повинна вчитися від народу висловлюватися його думками, його психологією мови наукові правди» [с. 96], а народний комісар освіти М. Скрипник 6 вересня 1928 р. затвердив новий правопис, що готувала Державна комісія з 1925 р., то починачи з 30-х років становище зовсім змінюється. Новий комісар освіти В. Затонський стверджує, що «Український правопис», затверджений М. Скрипником 6-го вересня 1928 р., був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять мільйонні маси українських робітників та селян, на штучний відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі з М. Скрипником провела націоналістичну лінію» [2, с. 108]. Таким самим духом просякнуті інші матеріали цього розділу. Матеріали другого розділу показують, що коли йшлося про використання попередніх словників, то засуджувалося їхню джерельну базу, коли говорилося про створення нових лексикографічних праць, пропонувався «критичний підхід до... спадщини української дореволюційної мови. Усе «застаріле в цій спадщині упорядники намагалися відкидати, чи то як зайвий баласт, чи то як ворожий, явно шкідливий для розвитку та нормування літературної мови українського пролетаріату чинник» [2, с. 112]. Самі заголовки тогочасних статей, по суті, були войовничими лозунгами: «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному ґрунті» (назва статті А. Хвилі), «Проти націоналістичних настанов у роботі УРЕ» (М. Орлов), «Добити ворога» (С. Василевський), «Націоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору» (П. Горецький), «Проти буржуазного націоналізму і фальсифікації» (йшлося про синтаксис С. Смеречинського – Г. Сабалдир). Спеціальна серія статей була присвячена питанням термінології: «Проти націоналізму в математичній термінології», «Ліквідувати націоналістичне шкідництво в радянській фізичній термінології», «Викорінити націоналізм у виробничій термінології». Кожна із названих статей пропагувала не лише протипрородні антинаціональні ідеї, спрямовані на вихолощення національних прикмет, а й була дуже часто своєрідними доносами на визначних мовознавців.
У післявоєнний період радянської дійсності були моменти, коли відчувалася певна лібералізація асимілятивних процесів. Завдяки цьому у цей час створено тлумачний «Словник української мови» в 11 т., «Російсько-український словник» в 3-х т., започатковано видання «Етимологічного словника української мови» в 7 т., видано чотири томи «Історії української мови», п’ять томів «Сучасної української літературної мови», почала виходити серія «Пам’ятки української мови», видавалися десятки інших праць, над якими працювало багато чесних і відданих справі науковців. І все ж таки іронічно звучить заголовок третього розділу книги «Розквіт та взаємозбагачення мов соціалістичних націй». Річ у тому, що над виданнями цих творів постійно чигала та ж ідея підступного втручання у внутрішній розвиток української мови, використання діалектних слів, які повинні збагачувати літературну мову, виправлялося в школах як похибки, відкидалося та засуджувалося чисто українські слова, у словниках продовжували ставити на перше місце слова, що наближені до російської, засуджувалося переклади чужомовних творів тільки за те, що вони могли використовувати діалектизми, архаїзми чи рідкісні призабуті слова, продовжував існувати правопис, взорований на російські орфографічні правила, для збагачення Національної лексичної картотеки не бралися твори всіх українських письменників, бо вони ділилися на буржуазних, націоналістичних і пролетарських, а для поповнення економічної термінології використовувалися переклади класиків марксизму-ленінізму, а не українських науковців, одним словом, мова знову стала знаряддям ідеологічної боротьби. Найсумніше те, що директори провідних інститутів (Інституту мовознавства та Інституту літератури) втілювали цю ідеологію, свідченням чого і є їхні статті у збірнику (І. Білодід «Мова і ідеологічна боротьба», М. Шамота «Актуальні питання сучасного радянського літературознавства»). На жаль, ці особи виконували завдання, яке в своєму циркулярі під шифром «совершенно секретно» розіслав 23.04.1973 р. секретар ЦК КПУ В. Щербицький: «ЦК, обкомами КП Украины принимаются дальнейшие меры по усилению борьбы со всеми проявлениями враждебной антисоветской националистической деятельности, по укреплению организаций и учреждений идеологического фронта, активизации всей работы по интернациональному воспитанию, разъяснению им сущности и достижений ленинской национальной политики КПСС» [2, с. 275]. Подібних ухвал та інструкцій було значно більше. Як бачимо, проводилася та сама акція етноциду, тільки в більш прихованій формі.
Виникає ще одна проблема: чи потрібні такі видання на нинішньому етапі? Кожен, кому дорога українська культура і мова, позитивно відповість на це риторичне запитання. Щоб не повторилися ганебні знущання над українською мовою, ми повинні публікувати всю інформацію про подібні ганебні вчинки. І разом з тим ми не повинні бути такими суворими суддями і пам’ятати, що серед багатьох публікацій, що виходили в часи українізації та післявоєнний період в УРСР, були праці, що стали здобутком української науки. Нам треба тямити, що серед тодішних науковців були й чесні та працьовиті люди, які, як у свій час висловлювався професор Ю. Шевельов, зацитувавши в шапці роботи партійну ухвалу, віддавши данину ідеології, продовжували творити цінні речі для української культури.
Таким чином, поєднані в цій рецензії праці відбивають цікаві та важливі факти в історичному розвитку української мови. Ці факти вказують не лише на переслідування такого життєвого суспільного явища, яким для нашої нації є українська мова, а і багато з них розкриває силу національного духу в процесі збереження нашої мови, її доленосну вагу в збереженні народу, кристалізації її ідеалів, привнесенні із віків волелюбних начал та символів нації, незнищенність її прагнення до незалежності, наданні людській пам’яті тієї життєдайної сили, яка донесла до нас все це, за що і завдячуємо мові.
1. Кубайчук Віктор. Хронологія мовних подій в Україні (зовнішня історія української мови) – К.: К.І.С., 2004. 2. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду / Упорядники: Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. За редакцією Л. Масенко. – К.: Просвіта, Вид-чий дім «Києво-Могилянська академія», 2005.