Міжнародний досвід застосування угод у кримінальному провадженні

Подальше вивчення інституту «угод у кримінальному провадженні» доречне з урахуванням трьох основних чинників: аналізу історичного досвіду, узагальнення практики застосування чинного законодавства та вивчення іноземного досвіду: кримінального процесуального законодавства та практики його застосування.

Інститут кримінального провадження на підставі угод є вдалим «запозиченням» законодавчого досвіду інших держав і належить до особливих судових процедур. Сприйнятий суспільством позитивно, оскільки передбачена законом можливість укладення угоди між підозрюваним чи обвинуваченим та прокурором або потерпілим стала поширеним альтернативним способом вирішення кримінально-правових конфліктів.

У законодавстві Європейського Союзу процедури ухвалення судового рішення на підставі угоди про визнання винуватості не є повністю ідентичними практиці в законодавстві США: ініціатива сторін у вирішенні питань обвинувачення трансформується неможливістю зміни обвинувачення за угодою, а «пасивна позиція» суду у вирішенні порядку вирішення провадження у кримінальній справі - його обмеженою активністю. Особливий порядок ухвалення судового рішення на підставі угоди про визнання винуватості має процесуально-правову природу, подібну до континентальних примирних процедур: він ґрунтується на згоді сторін, але не пов’язаний з укладенням угоди сторонами як процесом переговорів щодо її умов, формалізацією досягнутих домовленостей у певний спосіб.

Предметом угод є згода з пред’явленим обвинуваченням, або запропонованим прокурором покаранням, або спрощення судової процедури розгляду кримінального провадження.

Під впливом європейської процесуальної культури та практики угода в законодавстві США про визнання винуватості набуває нових характеристик: суд часто демонструє широкі межі для розсуду (дискреції) при призначенні покарання; бере активну участь в обговоренні сторонами умов укладення угоди; внаслідок необмежених повноважень прокурора щодо прийняття рішень стосовно укладення угоди остання стає схожою не на двосторонню угоду між обвинуваченим і прокурором після змагальних переговорів, а на одноосібне визначення прокурором ступеня вини обвинуваченого та відповідного покарання для нього.