Музична термінологія як невід’ємна частина лексичного складу мови є відкритою системою, що постійно перебуває в динаміці, вона «досить рельєфно віддзеркалюється перед нами чи то появою нових слів, чи то виходом окремих лексичних одиниць з ужитку (через втрату своєї комунікативної здатності), чи то зміною значення існуючих слів (у бік його розширення чи звуження)» [7, с. 3]. Різні народи світу долучилися до створення музичних термінів упродовж багатьох віків. Тому в українській музичній терміносистемі наявні нашарування різних історичних епох і значна кількість запозичень.
Лексико-семантичні процеси, що відбуваються в музичній терміносистемі української мови вже були предметом наукового зацікавлення. У праці «З історії української церковно-музичної термінології» О. Горбач описав музичну лексику, зафіксовану в писемних джерелах ХІ–ХVІІІ ст. [4]; у центрі зацікавлень З. Булика була діалектна музична лексика [2; 3]; певні спостереження про музичну термінологію наведено в колективній монографії Т. Панько, І. Кочан, Г. Мацюк «Українське термінознавство» [8]; комплексне синхронно-діахронне дослідження аналізованої термінології здійснила автор цієї статті, захистивши кандидатську дисертацію на тему: «Формування і розвиток української музичної термінології» [1].
Метою цієї статті є виявлення змін, які відбулися у складі української музичної термінології. Актуальність цього дослідження зумовлена необхідністю простежити специфічні процеси: вихід з активного вжитку історизмів, архаїзмів, синонімів; поповнення музичної терміносистеми новими номінаціями – запозиченнями, дериватами, діалектними назвами.
Процес удосконалення музичної термінології безпосередньо пов’язаний з розвитком музичної культури. Тому кількісні та якісні зміни в межах української музичної термінології є результатом взаємодії мовних та позамовних чинників і закономірностей.
У складі української музичної терміносистеми відбуваються такі процеси:
1. Виходять з активного вжитку різноманітні музичні терміни, їх сприймають у наш час як історизми. Ці номінації трапляються лише в незначній кількості праць з історії музики, у творах художньої літератури, в історичних довідках тощо. Процес виходу музичних термінів з активного вжитку відбувається з таких причин:
а) відмерли жанри, твори, види, стилі музики: галантний стиль (стиль європейської музики ХVІІ ст., який відзначається ясністю, доступністю та вишуканістю) [11, с. 47], знаменний спів (система давніх православних культових співів ХІІ–ХVІІ ст.; назва походить від старослов’янського “знамя” – співацький знак) [11, с. 93], кончерто ґроссо (віртуозний твір, де звучання всього оркестру протиставляється звучанню групи солістів). Найбільшого розвитку цей жанр досяг у творчості композиторів ХVІІ–ХVІІІ ст.: А. Кореллі, А. Вівальді, Й. Баха, Г. Генделя) [11, с. 127];
б) зникли виконавці музичних творів у зв’язку зі змінами суспільно-політичного й духовного життя: лірник (народний український музикант-співак ХVІІ ст., який складав і виконував думи та пісні, акомпануючи собі на лірі) [11, с. 141], менестрель (народний мандрівний співець-музикант, який за часів Середньовіччя був слугою трубадура; з ХІІІ ст. слова менестрель і трубадур стали синонімами) [11, с. 152], скоморох (мандрівний народний музикант, співак, акробат часів Київської Русі) [11, с. 245];
в) перестали використовувати деякі музичні інструменти: авлос (давньогрецький духовий музичний інструмент з подвійною тростиною, який мав від 4-х до 15-ти отворів) [11, с. 6], еолова арфа (старовинний струнний музичний інструмент, що складається з дерев’яної скриньки і натягнутих у ній 8–13 струн, які приводить у коливання вітер; назва походить від імені Еола – бога вітру в стародавніх греків) [11, с. 84], набат (давньоруський ударний інструмент, подібний до литаври; великий дзвін, за допомогою якого били на сполох) [11, с. 171];
г) відбулися зміни в системі запису музичних звуків та їх властивостей: діафонія (у Давній Греції – дисонанс, протилежність симфонії – консонансу; у Середньовіччі – музика двоголосного складу) [11, с. 70], знамена, знам’я, крюки (безлінійні знаки, які використовували для запису давньо-слов’янських співів) [11, с. 93].
2. Виходять з ужитку архаїчні назви. Музичні найменування замінюються іншими термінами із чіткіше вираженим значенням. Так, у праці «Граматика музикальна» [5] найвизначнішого українського музикознавця ХVІІ–ХVІІІ ст. Миколи Дилецького наявні терміни, які згодом було замінено на інші. Наприклад, терміни метро-ритмічного перетворення матеріалу: пропорція – метр у 3\1, 3\2, 3\4, піканда– метр у 6\4, 6\8; такт – ціла нота, чвертка непов’язаная – чвертка, чвертка в’язаная – вісімка, чвертка два рази в’язаная – шістнадцятка, ес– пауза півноти, полес – пауза чвертки, сема – пауза вісімки.
Деякі терміни, які вживали в ХІХ ст. в Галичині С. Воробкевич, В. Матюк, К. Паньківський, П. Бажанський, А. Вахнянин, замінено новими: відкличник – бекар, обнижник – бемоль, підвишник – дієз, скаля, ступниця – гама, тризвін – тризвук, гармонічний сьпів – двоголосний спів; деякі запозичені терміни змінили рід: темпо – темп, сопран – сопрано.
3. Виходять з ужитку терміни-синоніми, їх уживали в певний період як назви одного поняття. У парах мусикія [5, с. 3] – музика [11, с. 163] – (вид мистецтва), контрапункт [11, с. 124] – поліфонія [11, с. 205] (вид багатоголосся, в якому окремі мелодії або групи мелодій мають самостійне звучання й самостійний інтонаційно-ритмічний розвиток), подвійний бемоль [11, с. 200] – дубль-бемоль [11, с. 77] (знак альтерації, який означає пониження ступеня звукоряду на два півтони), перші терміни вийшли з ужитку, уступивши місце новим.
4. Поповнюється склад української музичної термінології. Оновлення музичної терміносистеми зумовлене потребами музичного життя. Збагачення музичної термінології відбувається завдяки дериваційним процесам, через використання запозичень та залучення діалектних назв.
У другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. в українську музичну термінологію входить велика кількість запозичених термінів-неологізмів, які називають сучасні предмети та явища, що переважно пов’язані з розвитком музичної техніки, із використанням електроенергії. Зокрема активно поповнюється склад таких тематичних груп музичної термінології:
а) назви музичних напрямів, течій, стилів: диско (стиль танцювальної ритмічної музики, яка виникла з музики соул у середині 70-х років ХХ ст. у США, характеризується різко акцентованим ритмом та насиченим електронним звучанням) [6, с. 3], ритм-енд-блюз (блюзовий вокально-інструментальний стиль негритянської музики, який виник під впливом свінгу) [6, с. 17], гардрок (музична течія рок-музики, більш важка та інтенсивна, що виникла протягом 1972–1978 років на основі блюз-року; на початку 80-х років ХХ ст. гард-рок переріс у геві-метал) [6, с. 21], геві-метал (музична течія рок-музики, що характеризується складними гітарними рифами, які базуються на злагодженій роботі ритм-секції з напірним вокалом) [6, с. 21];
б) назви видів, жанрів, окремих музичних творів та форм: рок-н-рол (пісенно-танцювальна форма, яка виникла в США на початку 50-х років ХХ ст. на основі спрощеного варіанту музики ритм-енд-блюз) [6, с. 21], рок-опера (музично-драматичний жанр, стильовою основою якого є рок-музика, а жанровою – мюзикл; цей жанр виник у кінці 60-х років ХХ ст. у США та Великобританії) [6, с. 21], гіт (популярна пісня або популярна мелодія, шлягер) [6, с. 4], шейк (сучасний англійський танець, що з’явився 1965 року; шейк походить від стилю Є-Є, виконується парами або невеликими групами, які створюють кола) [6, с. 14];
в) назви музичних інструментів: бас-гітара (чотириструнна електрогітара, розроблена на початку 50-х років ХХ ст., замість акустичного корпусу має дошку та гриф з тонкою шийкою) [6, с. 10], синтезатор (електронний пристрій для добування та модуляції звуків, який має магнітну* або електронну пам’ять) [6, с. 11];
г) назви музичної техніки: апаратура (сукупність пристроїв, технічних засобів, які використовують у своїх виступах артисти різних жанрів) [6, с. 6], мікшерський пульт (пульт попереднього підсилення, обробки звуку та управління, на якому здійснюється підсилення слабких сигналів, змішування декількох сигналів від різних джерел, одержання звукових ефектів) [6, с. 6], монітор (спеціальні звукові колонки, які стоять перед виконавцями на сцені та допомагають їм слухати один одного) [6, с. 6];
ґ) назви музичної продукції: альбом (платівка-гігант, яку записав музикант або ансамбль) [6, с. 7], відеокліп (відеозапис музичних творів, у якому використовують мультиплікацію, монтаж, відеоефекти, комп’ютерну графіку) [6, с. 6], звукозапис (запис звукових коливань на носій інформації для подальшого відтворення) [6, с. 7], компакт-диск (лазерна грамплатівка, яка записана цифровим способом; вперше компакт-диски було випущено 1982 року) [6, с. 7], фонограма (носій запису інформації, яка одержана в результаті запису звуку) [6, с. 8];
д) назви музичних професій, спеціальностей: диск-жокей, ді-джей (коментатор на дискотеках, а також у музичних радіо- та телепередачах) [6, с. 3].
Негативним явищем сучасної української музичної термінології, як і багатьох інших терміносистем, є значний спад активності дериваційних процесів, адже втрачається баланс між основними джерелами збагачення української музичної терміносистеми – між термінотворенням та використанням запозичень. Вважаємо, що треба замінити деякі іншомовні музичні терміни власне українськими, наприклад, варган (гр.) – дримба; каніфоль (фр.) – живиця; мундштук (нім.) – дульце; мюзет (фр.), волинка (рос.) – дуда; флейта Пана (італ.), най (рум.) – ребро та ін.
Позитивним явищем в українській музичній термінолексиці є її збагачення діалектизмами, а саме:
а) назвами музичних інструментів: басоля (український народний смичковий музичний інструмент, схожий на віолончель; поширений на Слобожанщині) [2, с. 217], дримба (український народний музичний інструмент, поширений в Західній Україні; за формою схожий на невелику підкову, всередині якої розташований тоненький сталевий язичок) [11, с. 76], дуда, баран, коза, міх, ґайда (назви мюзету (рос. волинки) на Бойківщині, Гуцульщині, Поділлі) [2, с. 217], кувиця (назва флейти Пана на Слобожанщині) [2, с. 218], ребро (назва флейти Пана на Гуцульщині) [2, с. 218], трембіта (гуцульський народний духовий музичний інструмент, дерев’яна труба до 3-х метрів без вентилів і клапанів) [11, с. 274], флояра, фрила, фрела, флоера, довбушівка (українська дерев’яна відкрита поперечна флейта) [11, с. 290];
б) назвами деталей музичних інструментів: верхняк (верхня дека в струнному музичному інструменті) [10, т. 1, с. 335], голосник (звуковий отвір у верхній частині коробки народних (переважно струнних) інструментів) [10, т. 2, с. 117], дульце (мундштук, деталь духових інструментів) [9, с. 86], спідняк (нижня дека кобзи, бандури) [10, т. 9, с. 524];
в) назвами музикантів: басоліст (музикант, що грає на басолі) [3, с. 39], бубній (музикант, що грає на бубні) [9, с. 77], гучіль (музикант, що грає на гуці) [3, с. 43], дудар (майстер, що робить дудки; той, хто грає на дудці, сопілці) [10. – Т. ІІ, с. 431], (музикант, що грає на дуді) [3, с. 41], катеринник (музикант, що грає на катеринці) [9, с. 94], флуєрник (музикант, що грає на флуєрі) [3, с. 40].
5. Утворюються семантичні неологізми. З появою нових явищ у музичному мистецтві виникає потреба дати їм назви. Для цього використовують слова, які вже є в мові, за ними закріплюють нові, не вживані досі значення. У результаті виникають семантичні неологізми, у яких стару фонетичну оболонку наповнюють новим значенням. Саме такі зміни в семантиці відбулися в термінах балада, бард, канцона, капела, симфонія, соната.
Так, у середні віки термін балада означав пісню народного походження, якою супроводжували танці; пізніше – літературний епіко-ліричний твір драматичного характеру, часто з елементами фантастики, зміст якого навіяний подіями минулого, легендами. В епоху романтизму цей термін проник у вокальну музику, потім у інструментальну [11, с. 19].
У кельтських народів бардом називали співця-лірика, який оспівував подвиги свого короля та його дружини, у середні віки цим терміном позначали професійного поета, у наш час бардами називають співаків, які виконують переважно свої твори, акомпануючи собі на гітарі [6, с. 2].
У ХV–ХVІ ст. термін канцона називав багатоголосну вокальну пісню поліфонічного складу, близьку за характером до народної пісні, у ХІХ–ХХ ст. – інструментальну наспівну п’єсу або невелику оперну пісню ліричного характеру [11, с. 108].
Термін капела позначав місце в католицькій церкві, де розміщувались співаки, пізніше таку назву одержав сам церковний хор, що за суворими правилами культу співав без супроводу. У наш час капелою називають висококваліфікований хор або великий симфонічний оркестр [11, с. 109].
Отже, оскільки в українській музичній термінології відбуваються такі процеси, як зникнення одних і поява інших термінів, вживання старих термінів у новому значенні, заміна одних термінів іншими, ліквідація паралельних термінів, то маємо підстави стверджувати, що українська музична термінологія перебуває в безперервному розвитку.
Становлення української музичної термінології розглядаємо як еволюцію мови, її модифікацію, зумовлену витворами нашої духовності. Розвинута національна музична термінологія є свідченням високої духовної культури, що дає підставу прогнозувати її збагачення новими чи напівзабутими найменуваннями.
* магнетну – ред.