Основні педагогічні закони у канонічному праві

Канонічне право тісно повязане з педагогічними явищами. Адже потрібно людину навчати, виховувати, давати можливість їй розвиватися. Для цього використовувати різні природні закони й закономірності. Вважаємо що найкращі педагогічні закони випливають з канонічного права.

Вважаємо, що із Десяти заповідей Божих випливають такі основні педагогічні закони: любові; запобігання пристрастям; запобігання богохульству; відпочинку; поваги до батьків і старших; запобігання метаантропологічному вбивству; запобігання блуду; запобігання наклепництву; запобігання заздрості. Слід наголосити,що  ці закони стосуються окремо для тіла, душі й духу, що буде відображати реальні діяння людини, за якими здійснюється Вищий суд. Реалізація педагогічних законів синайського імперативу розкриває, обгрунтовує і розв’язує всі проблеми суспільних явищ. Полемічно-педагогічні явища стають повчальними, оскільки мають світоглядний прорив, що випливає із Десяти заповідей Божих.

Педагогічний закон любові є основним у канонічному праві. Надприродна дійсність любові змінює людину, її екзистенціальні засади. Любов виступає непохитною засадою у розвитку людини, її вихованнні та навчанні, формує надприродно-правовий і природноправовий режим, її життєдіяльності. Онтологічна ієрархія любові дає зрозуміти людині хто має на неї найбільший педагогічний канонічний вплив, і забезпечує видиму й невидиму дію. Щоб дія була онтологічна, необхідно підживлювати любовновими екзистенціалами і трансценденталями, які дають душевну силу, яка творить добро. Головне у законі любові-це богошанування як метафізична повага, беззаперечний послух і взагалі прихильництво до всього творіння Божого.

Закон запобігання пристрастям як сильним почуттям певних спонук: стійких, інтенсивних, цілеспрямованих. Хоча ці спонуки  можуть бути скеровані в бік добра, проте вони не повинні займати позиції першості у рівнянні з своїм онтологічним призначенням. У законі наголошується, що людина є образ Божий, тому набуття подоби Божої повинно здійснюватися не за допомогою сильних земних почуттів, а тільки за допомогою трансцендентальної сенсибельності. Звичайно, після проявів небесних почуттів можуть бути деякі земні улюблені справи,але вони не повинні бути на першому місті, оскільки у канонічному праві це розцінюється як ідолопоклонство, вигадування для себе кумира, боговідступниство і т.д . З педагогічної точки зору пристрасті ведуть до марнославства і гордості. Адже людину з великими пристрастями( навіть у сфері добра) часто хвалять, возвеличують, що і є марнославство.

У педагогічному законі запобігання богохульству зазначено непрощення гріхів такого типу. Богохульних заслуговує погибель. У релігієзнавчому словнику зазначено,що богохульство – у вузькому значені словесна образа Бога, в щирокому значенні- неповага до об’єктів релігійного вшановання. Подеколи до богохульства відносять різні форми критики або несприняття релігії. Послідовники буть-якої релігії вважають богохуйство непошану лише щодо своїх власних святинь. В одночас критику інших святинь вони розглядають як боротьбу за « істинну віру». У багатьох країнах, де існують державні релігії, богохульство розглядається як кримінальний злочин [9,c.43]. У земному житті трапляються випадки, коли людина нарікає на Бога та волю Божу, здійснює неповагу до Бога і святощів та кепкування з них, буває несуважний в молитві, виголошує неправдиву клятву та божбу, вживає лайливі слова з призиванням імені Божого в пустих розмовах. Ці духовні норми є дуже важливими і потребують детальних роз’яснень.