Принцип справедливості як вимога судової процедури

Для пошуку права його інструментального компонента, яким є норми права, самі по собі вони ще не право (цю позицію відстоюють зарубіжні дослідники). Визначальним для права є функціональна складова частина, тобто процедура застосування до різних людей і різних ситуацій. Доктринальні зміни в підходах до розуміння сутності судочинства та його мети, перехід до принципу змагальності сторін не могли позначитися  як на процесі су­дового пізнання, так і  на його результатах. Справедливе судочинство здійснюється внаслі­док гарантування в процесі рівності сторін, дотримання принципу змагальності, гласності, розумного строку розгляду справи, незалежності і неупередженості суду, його створення на підставі закону. Правове становище учасників відображається у їхній диспозитивності, змагальності та посвідчується відкритістю процесу та безсторонністю суду.

У статті аналізується справедливість судового провадження як головний по­казник ефективності права. Доводиться теза, що принцип рівності учасників процесу покликаний гарантувати формальну справедливість, суть якої полягає у потребі однакового став­лення до людей без дискримінації їх за будь-якою об’єктивною чи суб’єктивною ознакою. 

Вивчено концептуальний підхід Європейського суду з прав людини до забез­печення рівності можливостей учасників. Суд постійно вказує, що рівність учасників судового процесу перед законом і судом має бути з правового та організаційного поглядів забезпечена єдністю правового режиму, за яким відбувається опосередкування процесуальних прав. Це означає, що правові приписи в різних легіслатурах мусять формуватися, виходячи із загального розуміння справедливості як об’єктивної катего­рії. Керуючись цими підходами, рівність учасників процесу, як і інші вимоги справед­ливого судочинства, повинна встановлюватися не стосовно учасників конкретного су­дового процесу, а має гарантуватися як принцип вищого порядку і забезпечуватися щодо всіх суб’єктів, які звернулися до суду по захист своїх прав. Наведено окремі практичні позиції ЄСП у коментованій сфері. 

У статті значну увагу присвячено питанням дотримання прав людини на спра­ведливий суд під час перегляду судових рішень у вищих інстанціях. Це особливо важливо під час перегляду конкретних справ із порушенням права одного з учасників на отримання справедливого та законного рішення. Тому потрібно гарантувати практичне засто­сування принципу рів­ності сторін, насамперед під час дослідження доказів та оскарження невмо­тивованих рішень суду, коли доречні аргументи сторін судом просто проігно­ровані. 

Констатовано, що в інституті дисциплінарної відповідальності судді наявна вели­ка кількість оцінних понять, що не сприяє їх однозначному розумінню і трактуванню. Їх непросто тлумачити і застосовувати на практиці. Навіть правники з великим досвідом дисциплінарної практики часто не одразу можуть відрізнити дисциплінарний про­ступок, наприклад, від добросовісної помилки судді.  

Предметом оцінки Вищої ради правосуддя і підставою для дисциплінарної від­повідальності судді є поведінка судді, яка містить всі об’єктивні та суб’єктивні ознаки одного з дисциплінарних проступків, які передбачені ст. 106 Закону України “Про судо­устрій та статус суддів”. Незгода автора скарги з ухваленими суддею постановами не може бути підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Як ви­значено Законом України “Про Вищу раду правосуддя” (п. 4 ч. 1 ст. 45), у відкритті дисциплінарної справи має бути відмовлено, якщо суть скарги зводиться лише до незгоди із судовим рішенням.