Стаття присвячена визнанням неможливості зникнення феномену релігійності у суспільстві та очевидним фактам впливу релігії на процеси становлення й розвитку права.
Аналіз багатьох історичних джерел дає переконливо твердити, що саме релігія є насправді духовною колискою права.
Стаття присвячена визнанням неможливості зникнення феномену релігійності у суспільстві та очевидним фактам впливу релігії на процеси становлення й розвитку права. Аналіз багатьох історичних джерел дає переконливо твердити, що саме релігія є насправді духовною колискою права.
Обгунтовано, що для ініціювання правового спілкування необхідн три речі: знання права (інтелектуальний елемент), діяльність (вольовий елемент), і – поза сумнівом – свідомість (духовний елемент). Зрештою, тільки духовне ідентифікує два перші.
Досліджено ніцшеанську ідею “смерті Бога”, яку можна трактувати крізь призму філософської антропології, або як втрату сенсу, як прояв атеїзму, як іманентизм, як смерть теології чи, навіть, смерть людини, які докладно проаналізовано в статті. Наголошено, що “смерть Бога” необхідно розглядати передовсім як завершення метафізики крізь послідовне розгортання нігілізму та падіння самої людини, в її марних спробах досягти висоти Бога. Використано метод логічного та історичного, категоріального аналізу та компаративістики, аналогії та наукової об’єктивності.
На підставі спадщини українських мислителів 60-х рр. ХІХ ст. — 70-х рр. ХХ ст. розкрито інноваційні особливості історичної пам’яті стосовно обміркованих ідей. Автор зазначає, що у контексті (між)релігійних комунікацій, міждисциплінарного простору такі особливості у системі духовної культури взаємообумовлюються. Суперечності й гармонізація у виниклих процесах є об’єктивними, закономірними, бо історична пам’ять є однією із запорук у розвиткові духовно-культурної спадщини.