Нація та національна держава у політико-правовій думці міжвоєнної Галичини: юридичний аналіз концепцій Костя Левицького та Андрея Шептицького

Актуальність проблеми зумовлена необхідністю осмислення як історичного досвіду української державності, так і сучасних викликів, що постають перед Українською державою у сфері міжнародного та конституційного права. Збройна агресія російської федерації проти України та пов’язана з нею тимчасова окупація українських територій актуалізують, зокрема, питання права націй на самовизначення, легітимності державності та морально-правових меж національної боротьби. У цьому контексті юридичний аналіз концепцій нації та національної держави Костя Левицького та Андрея Шептицького, двох провідних представників української політико-правової думки міжвоєнної Галичини які репрезентували різні, проте помірковані інтелектуальні та політичні середовища, дає змогу оцінити зміст їхніх уявлень про націю як суб’єкта права та національну державу як легітимний правовий організм.

Мета статті, що ґрунтується на застосуванні комплексу наукових методів, зокрема діалектичного – для аналізу взаємозв’язку політичних, правових і соціальних процесів, а також документального – для опрацювання публікацій К. Левицького та Андрея Шеп-тицького, полягає у проведенні юридичного аналізу концепцій нації та національної держави у їхній політико-правовій думці з акцентом на місце цих концепцій у розвитку української правової традиції та їх значення для сучасного міжнародного й консти-туційного права.

Стверджується, що у політико-правовій думці міжвоєнної Галичини концепції нації та національної держави формувалися у межах двох взаємодоповнювальних, але різних за методологією підходів – правово-легалістичного (К. Левицький) та морально-природно-правового (А. Шептицький). Акцентується на тому, що нація у спадщині обох мислителів постає не лише як етнокультурна спільнота, але й як колективний суб’єкт права, наділений невід’ємним правом на самовизначення. Натомість, національна держава трактується як легітимний правовий організм, що виникає з волі нації та набуває правомірності не через насильство, а через інституційне й нормативне оформлення цієї волі. Наголошується на тому, що у К. Левицького домінує міжнародно-правовий легалізм, заснований на договорах,принципі автономії та апеляції до міжнародного права, тоді як у А. Шептицького – при-родно-правове обґрунтування державності, пов’язане з людською гідністю, моральною відповідальністю нації та обов’язками держави щодо спільного блага. Остаточно підсу-мовується, що здійснене порівняння дозволяє розкрити спадкоємність української правової традиції у питанні державності та показати її актуальність для сучасного міжнародного й конституційного права, зокрема в контексті права народів на самовизначення та легітим-ності національної держави в умовах збройної агресії.