Засади провадження адміністративних справ у практиці Адміністративного трибуналу Австро-Угорщини (1876 — 1914)

Стаття присвячена дослідженню засад розгляду адміністративних справ суб’єк­тами владних повноважень та Адміністративним трибуналом Австро-Угорської кон­ституційної монархії. Конституційне закріплення принципу розподілу влади, суве­ре­нітету народу, парламентаризму, демократизму, самоврядування територіальних гро­мад, прав і свобод громадянина, судового захисту прав громадян, відповідальності органів дер­жавної влади перед громадянином та створення адміністративних судів стали важливими гарантіями розвитку правової держави. Функція захисту прав гро­мадян від адміністративних органів влади та місцевого самоврядування покладалася на адмі­ністративні суди. У Європі на початку ХХ століття функціонували англійська та конти­нентальна моделі адміністративного судочинства. Остання охоплювала фран­цузьку, прусську та австрійську моделі. Характерною особливістю австрійської моделі було те, що складалося з однієї судової інстанції – Адміністративного трибуналу, юрисдикція якого поширювалася на всю територію держави, діяльність відповідала принципу поділу влад. Рішення Трибуналу мали характер  прецеденту.

Адміністративний трибунал виступав винятково судом касаційної інстанції, не розглядав справ по суті, лише залишав в силі чи скасовував оскаржуване рішення або відправляв справу на новий розгляд. 

Розгляд публічних спорів у порядку адміністративного оскарження та судового захисту здійснювався з дотриманням законом гарантованих принципів: права на судо­вий захист, гласності, безпосередності, усності провадження, права на правову допомогу та обов’язковості судового рішення.

Розуміння правових приписів і їх однакового застосування органами виконавчої влади за результатами судового розгляду справ були оформлені правовими позиціями Трибуналу. Зазначені правові висновки регулярно оприлюднювалися Трибуналом. 

Закон гарантував відкритість розгляду адміністративного спору та рівність сто­рін. Ця засада поширювалася як на стадію адміністративного провадження, так і судового розгляду. 

Адміністративний орган виконавчої влади був зобов’язаний проводити розгляд заяви з викликом та участю зацікавлених сторін. 

У Трибуналі розгляд справи зазвичай був відкритим і усним. У виняткових випадках, з огляду на міркування моралі та громадський порядок, Трибунал ухвалював рішення про закритий розгляд. У такому разі кожен учасник процесу мав право вимагати, щоб на засідання були допущені троє довірених осіб.

Усі докази подавалися на стадії адміністративного провадження. Трибунал не приймав до розгляду докази, які не були подані до адміністративного органу.

Право на судовий захист виникало за умови порушення суб’єктивного публічного права громадянина адміністративним органом влади. Порушення чи обмеження могло бути внаслідок прийняття органом виконавчої влади адміністративного акту. Суб’єкт звернення до Адміністративного трибуналу перед поданням скарги мав пройти про­цедуру адміністративного оскарження до найвищої інстанції в системі адміністративних органів влади.

Під час подання скарги до Трибуналу заборонялося ставити вимоги, що не були предметом розгляду в порядку адміністративного оскарження, або збільшувати вимоги під час публічного усного розгляду справи. Задоволення вимоги, яка не була сфор­мульована у заяві, вважалося істотним порушенням адміністративного процесу.

Не можна було оскаржувати до Трибуналу правові акти, коли не було прийнято кінцеве рішення останньою інстанцією, яке вплинуло на права сторін.

Трибунал відмовляв в прийнятті до розгляду справи про оскарження рішення вищого органу, коли той своїм рішенням зобов’язував нижчу адміністративну інстанцію провести розслідування та прийняти відповідне розпорядження.

Закон визначав підстави повернення скарги стороні та відмову у відкритті провадження. До таких причин зараховував: брак компетенції Трибуналу для розгляду справи, пропущення строку на подання скарги, формальні недоліки скарги, наявність рішення у тій самій справі, відсутність легітимації (підстав) на подання скарги.

До підстав відсутності легітимації для подання скарги Трибунал зарахував ви­падки, коли скаржник посилався на порушення особистого інтересу, а не прав (згодом також правового інтересу), або вимагав лише захисту публічних інтересів замість своїх суб’єктивних прав.

Закон гарантував право на правову допомогу під час розгляду адміністративної справи. Ця засада реалізовувалася правом адвоката підписувати скаргу, подавати докази, бути присутнім та представляти інтереси скаржника під час розгляду справи. 

Згідно з принципом безпосередності, під час ухвалення рішення брали участь лише ті радники Трибуналу, які були присутні протягом усього усного розгляду.

Рішення оголошували усно на тому ж засіданні з викладенням найважливіших його мотивів.