Інноваційні підходи у юридичній методології

Загальнотеоретична юридична наука по суті є практичною дисципліною. Тому не встановлений інституційний дуалізм прикладної та теоретичної юриспруденції в університетах, на відміну, наприклад, від математики чи фізики. Однак погляд на попередню історію права показує, що був період, коли юридична теорія піддавалась фундаментальним дослідженням. Водночас з ентузіазмом сприймали аргументи з суміжних дисциплін, таких як філософія та соціальні науки, саме задля теоретичної розробки методології права. На жаль, цей золотий вік теорії закінчився.

В умовах сьогодення, особливо на рівні Європейського Союзу, ми помічаємо встановлення методологічних стандартів, які неможливо осягнути за допомогою класичної інтерпретації. Це стало результатом суспільних трансформацій, за допомогою діяльності судів і лише частково через діяльність законодавця. Тому фундаментальна критика політичного консерватизму та економічного лібералізму не виправдана.

З’ясовано, що оскільки юриспруденція є практичною дисципліною і юридична практика розвиває свою внутрішню динаміку, роль загальної теорії права стає все більшою цінністю. По-перше, можна стверджувати, що з огляду на очевидну самодостатність юридичної практики треба припинити розглядати право як відповідний об’єкт теоретизації. По-друге, можна ускладнити без того заплутану юридичну практику ще юридичними теоріями. Нарешті, ви можете слідувати класичному підходу до теорії і таким способом зосередитися на наданні простих відповідей на фундаментальні питання права.

Обґрунтовано, що розуміння завжди є застосуванням, не пояснює концепції правильного застосування. Проте “аксіома” Гадамера дає натяк на те, як нам треба діяти у розгляді основного питання юридичної методології. Це питання можна сформулювати так: право – це те, що потрібно зрозуміти, перш ніж застосовувати.

Констатовано, що в цьому питанні ми могли б досягти прогресу за допомогою філософської семантики. Зокрема, використовуючи ідею речень як найменших змістовних одиниць мови, пов’язаної з уявленням про те, що норми або з’являються у формі речення, або можуть бути виражені в цій формі.

Отже, ніщо не заважає нам стверджувати, що ми розуміємо норму, коли знаємо умови, за яких вона є істинною. На основі “теорії істини” можемо розробити теорію автономного значення норми, яка була потрібна для вирішення фундаментального питання правової методології: правильного застосування закону. Окрім того, більша частина наших переконань і аргументів має бути правдивою. Причина проста: чим більше помилок ми припускаємося, тим менше ми здатні виділити об’єктів цих помилок. У нас є вагомі підстави вважати, що наш погляд на світ та право значною мірою правдивий.