Проблематика правових заборон у національному та європейському праві має яскраво виражений міждисциплінарний контент. Сучасне українське середовище, крізь призму якого “переломлюються” (“пропускаються”) правові цінності європейської (євроатлантичної) і загальнолюдської цивілізацій – принципи, норми, інститути, джерела права, правові процедури тощо, доволі неоднорідне й суперечливе, що не може не відбиватися на особливостях українського права.
Серед цих проблем слідтреба назвати, зокрема, відсутністьбрак, на відміну від багатьох європейських країн, прямого закріплення принципу пропорційності у Конституції України. Йдеться про збалансованість, співмірність публічних інтересів та інтересів окремої особи в разі потреби в обмеженні її прав; надмірність обмежень прав людини; спотворення суті обмежуваних прав; невиконання рішень ЄСПЛ на “домашньому рівні”; приклади ризиків, коли і мета і засоби виявляються неадекватними конкретній ситуації, що потребує такого обмеження, тобто перебуває у прийнятному співвідношенні до ваги і значення основного права.
Запропоновано напрями ефективності правових заборон: погоджериведення нормативних актів у відповідність із міжнародними стандартами; подальше вдосконалення законодавства; приведення в систему обмежень різного рівня (міждержавного, загальнодержавного, муніципального); соціальна обумовленість і наукова обґрунтованість встановлення та використання; підвищення законності та дієвості обмежень під час реалізації права; створення реальних гарантій правомірної реалізації обмежувальних заходів; правове виховання і правовий всеобуч для усіх верств населення.
Перспективи, що відкрилися перед Україною у зв’язку з набуттям нею статусу кандидата в члени ЄС, потребують не тільки подальшої адаптації законодавства України до законодавчої бази ЄС, продовження реформ судової системи, правоохоронних органів тощо, а й істотнсуттєвої зміни правосвідомості, правової ментальності та юридичного мислення, як звичайних громадян України, так і, передусім , державних посадовців, суддів, працівників правоохоронних органів тощо. Без такої зміни вказані перспективи можуть залишитися нереалізованими.
Констатовано, що героїчна боротьба України проти російської військової навали за свободу й незалежність значно прискорила формування повноцінної сучасної політичної української нації. Війна довела, що надмірна орієнтація на регіональні відмінності за принципом, “яка різниця”, які цінності ті чи інші регіони сповідують – радянські, національні українські чи європейські – безперспективна. Звісно, не йдеться про формування однакових для всіх людей поглядів на історичні події чи проблеми сучасності, тим паче однотипного мислення, до чого прагнули всі тоталітарні режими. Йдеться про те, що за всіх регіональних відмінностей, що властиві майже усім державам, базові, фундаментальні цінності, які визначають національну ідентичність, для всіх регіонів держави мають бути спільними. Сучасній історії невідомі приклади, коли б демократичні та правові держави будувалися за різнонаправленими цивілізаційними векторами. Це притаманне хіба що державам-імперіям, доля яких у кінцевому рахункуврешті завершується однаково – катастрофою.
1. Удовика Л. Г. Трансформація правової системи в умовах глобалізації: антропологічний вимір: монографія. Х.: Право, 2011. 552 с.
2. Публічне урядування, права людини і демократія: регіональний зріз євроінтеграції: монографія / [Т. О. Карабін, Я. В. Лазур, М. В. Менджул, П. А. Трачук та ін.]; за заг. ред. М. В. Савчина. Ужгород: вид-во УжНУ “Говерла”, 2015. 320 с.
3. Петренко П. Д. Деякі питання застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини в Україні. URL: http//www.minjust.gov.ua/14103
4. Штанько В. І., Бордюгова Т. Г. Інформаційне суспільство: соціально-філософські проблеми становлення: нНавч. Посібникпосіб.ник. Харків: ХНУРЕ, 2012. 172 с.
5. Оніщенко Н. Відродження поваги до права в контексті розвитку правової свідомості та правової усвідомленості. Віче. 2014. № 9. С. 44–45.
6. Сморж Л. О. Особа і суспільство (філософсько-психологічний аспект). К.: МІЛП, 2001. 384 с.
7. Формування і розвиток правотворчості в умовах трансформації cуcпільства : монографія / за ред. д. філос. н., к. ю. н., професора, Заслуженого діяча науки і техніки України В. П. Плавича. Одеса : Фенікс, 2012. 348 с.
8. Мельничук С. М. Правотворча діяльність – провідна правова форма здійснення функцій держави: теоретико-прикладний аспект. Інформація і право. 2014. № 1 (16). С. 5–11.
9. Коцан-Олинець Ю. Я., Мина В. В. Теоретико-правова характеристика правотворчості. Порівняльно-аналітичне право. 2013. № 2. С. 24–27.
10. Мельник О. М. Проблеми виміру ефективності правового регулювання. Держaвa і прaвo: Збірник наукових праць. Вип. 8. К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України; Спілка юристів України, 2000. С. 20–26.
11. Рассел, Бертран. Історія західної філософії. [переклад с з англійської]. К.: Ваіте, 2016. 1024 с.