Щодо відповідності національних стандартів забезпечення права особи на захист до міжнародних стандартів

Розглянуто питання щодо відповідності національних стандартів забезпечення права особи на захист міжнародним стандартам. Відзначено, що одним із основних завдань сучасного міжна родного права є забезпечення міжнародного захисту прав людини та встановлення норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб’єктами міжнародного права. Ці норми спря мовані на гарантування прав і свобод особи, які передбачені міжнародними угодами. Акценто вано, що встановлення міжнародно-правових стандартів для захисту прав людини неминуче пов’язане зі створенням та прийняттям універсальних міжнародних документів, в яких багато прав людини нормалізовано через відповідні форми та механізми. Досліджено, що у недавній історії міждержавних відносин ця систематизація міжнародних угод, які визначають стандарти захисту прав людини, відбулася у межах серії нормативних актів, відомих як Міжнародна хартія прав людини. Ця хартія охоплює Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. Міжнародна хартія прав людини є нормативною основою для стандартів захисту прав людини на міжнародному рівні.

Аргументовано, що загальною складовою загальних міжнародних стандартів з прав люди ни є право обвинуваченого на захист. Право на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів і гарантією інших прав і свобод людини. Його стабільність та життє здатність характеризують рівень розвитку правової держави, демократії та культури суспільства. Так, право обвинуваченого на захист є складовою загальних міжнародних стандартів з прав людини і розглядається як необхідна умова реалізації права на справедливий судовий розгляд. Право на захист належить до загальновизнаних засад міжнародного права і це закріплено у Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, в Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Положення цих міжнародних правових актів імплементовано у національне законодавство. На національному рівні забезпечення обви нуваченому права на захист закріплено в Конституції України, Кримінальному процесуальному кодексі України, Законі України “Про безоплатну правову допомогу” тощо.

Зазначено, що забезпечення права на захист є основною засадою національного судочинст ва. Засади є владними вимогами, адресованими до учасників кримінального провадження, що зобов’язують (або дозволяють) чинити так, а не інакше. Для осіб, які ведуть кримінальний процес, реалізація цих вимог у кримінальному провадженні є їх юридичним обов’язком.

Констатовано, що основні міжнародні договори із захисту прав людини визнані Україною, є частиною її національного законодавства і забезпечені судовим захистом. Забезпечення права особи на захист національне законодавство зараховує до основних засад судочинства. Воно по лягає у тому, що уповноважені службові особи, котрі наділені правом здійснювати кримінальне провадження, зобов’язані забезпечити підозрюваному, обвинуваченому, засудженому, виправда ному всі процесуальні права, які передбачені у Кримінальному процесуальному кодексі України, а вищезазначені особи, реалізуючи свої права, повинні мати змогу здійснювати захист від обви нувачення.