Щодо відповідності національних стандартів забезпечення права особи на захист до міжнародних стандартів

Розглянуто питання щодо  відповідності національних стандартів забезпечення права особи на захист з міжнародними стандартами. Відзначено,  що одним з основних завдань сучасного міжнародного права є забезпечення міжнародного захисту прав людини та встановлення норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права. Ці норми спрямовані на гарантування прав і свобод особи, які передбачені міжнародними угодами.  Акцентовано, що процес встановлення міжнародно-правових стандартів для захисту прав людини неминуче пов'язаний із створенням та прийняттям універсальних міжнародних документів, в яких багато прав людини були нормалізовані через відповідні форми та механізми. Досліджено, що у недавній історії міждержавних відносин ця систематизація міжнародних угод, які визначають стандарти захисту прав людини, відбулася у рамках серії нормативних актів, відомих як Міжнародна хартія прав людини. Ця хартія включає в себе Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. Міжнародна хартія прав людини є нормативною основою для стандартів захисту прав людини на міжнародному рівні.

Аргументовано, що загальною складовою загальних міжнародних стандартів з прав людини є право обвинуваченого на захист. Право на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів і виступає гарантією інших прав і свобод людини. Його стабільність та життєздатність характеризує рівень розвитку правової держави, демократії і культури суспільства. Так, право обвинуваченого на захист є складовою загальних міжнародних стандартів з прав людини і розглядається як необхідна умова реалізації права на справедливий судовий розгляд. Право на захист належить до загальновизнаних засад міжнародного права і це закріплено у Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, в Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Положення цих міжнародних правових актів імплементовано у національне законодавство. На національному рівні забезпечення обвинуваченому права на захист закріплено в Конституції України, Кримінальному процесуальному кодексі (далі КПК) України, Законі України «Про безоплатну правову допомогу» тощо.

Відзначено, що забезпечення права на захист є основною засадою національного судочинства. Засади є владними вимогами, що адресуються до учасників кримінального провадження, що зобов'язують (або дозволяють) чинити так, а не інакше. При цьому, для осіб, які ведуть кримінальний процес, реалізація таких вимог в кримінальному провадженні є їх юридичним обов'язком.

Констатовано, що основні міжнародні договори з захисту прав людини визнані Україною, є частиною її національного законодавства і забезпечені судовим захистом. Забезпечення права особи на захист віднесено національним законодавством  до основних засад судочинства, яке полягає в тому, що  уповноважені службові особи, котрі наділені правом здійснювати кримінальне провадження, зобов’язані забезпечити підозрюваному, обвинуваченому, засудженому, виправданому всі  процесуальні права, які передбачені КПК України, а вищезазначені особи реалізуючи свої права повинні мати можливість здійснювати захист від обвинувачення.