філософія права

У викладі матеріалу засвідчено відсутність систематизованого сучасного цілісного аналізу підходів до всієї історії функціонування філософсько-правової науки в академічних закладах освіти і науки та її критичного бачення прогалин і перспектив наукового та навчально-методологічного значення для формування світоглядних позицій майбутніх зрілих громадян України.

Окреслено тенденцію: кризові епохи можуть нівелювати дидактичні підходи до змістової ваги і ролі філософії права.

Стаття присвячена аналізу генези принципу рівності у праві та філософсько-правових ідеях. Констатовано, що досліджувана категорія зародилася в період Античності, і розвивається дотепер.  Рівність означає одинкаве становище людей у суспільстві. Дана категорія має аксіологічний характер і формувалася еволюційно, разом з розвитком концепцій держави і права. Одними із перших поняття рівності сформували піфагорійці, які розглядали право як рівну міру нормування нерівних відносин  та нерівних осіб. Представники даної течії вважали, що нерівність походить від законів, а не від природи.

У статті досліджено зародження та розвиток філософсько-правових концепцій держави. Зазначається, що незважаючи на те, що сам термін “держава” з’явився у період Нового часу, філософсько-правові концепції онтології даного утворення сягають Античності, розвивалися, переосмислювалися та доповнювалися протягом тисячоліть, і продовжують модернізуватися та еволюціонувати дотепер.

У статті автор аналізує бачення взаємодії серця та розуму відомого українського філософа і педагога Памфіла Юркевича. Автор статті стверджує, що Памфіл Юркевич є творцем аксіосфери, яка відповідала тодішнім європейським стандартам співжиття та є актуальною тепер.Автор наголошує на ціннісній складовій філософської рефлексії Памфіла Юркевича і важливості концепту душі, як носія ціннісних основ розвитку духовності людини у суспільстві. Концепт душі тлумачиться як взаємодія серця та розуму.

У статті проаналізовано множинність підходів до розуміння поняття “правосуддя” з теоретико-правової, філософсько-правової та соціологічно-правової точок зору. Зазначається, що правосуддя та судочинство – не тотожні категорії, оскільки правосуддя є ширшим поняттям, аніж судочинство, і включає останнє. Водночас судочинство не завжди гарантує винесення правосудного рішення. Тому поняття правосуддя та судочинство – не тотожні, адже не будь-яке рішення суду є правосудним.

Поширення діалектичного підходу до юридичної аргументації засвідчує доконаний факт послаблення юридично-позитивістського сприйняття у загальноприйнятій доктрині права на користь природно-правової концепції праворозуміння. У зв’язку з цим розглянуто філософсько-правові теорії суб’єктивізму, ірраціоналізму та волюнтаристського лібералізму, які розкривають сутнісний зміст юридичної аргументації у сучасному праві. З позиції суб’єктивізму важливою є первинність природних прав людини, а закон є лише формалізованим вираженням цих прав, або нормативною моделлю поведінки.

Зазначено, що суто позитивістське розуміння злочину є недостатнім для його
всебічного дослідження, вивчення цього феномену повинно виходити за межі права на
соціально-філософський рівень. Проаналізовано злочин як соціальне явище. Наго-
лошено на кореляції розвитку права та еволюції злочинної поведінки, обґрунтовано
взаємний вплив зазначених процесів. Розглянуто роль свободи волі людини при виборі
моделі поведінки. Зазначено, що призначення кримінальної відповідальності за злочин
пов’язано із наявністю в особи свобідної волі на момент вчинення діяння.