У статті проаналізовано український досвід медіамістифікації у контенті всеукраїнських телеканалів. Актуальною проблема є застосування жанру містифікації у контенті всеукраїнських телеканалів, за допомогою якого журналісти демонструють в країні та за її межами фейкові новини чи сфабриковані програми на телебаченні як реальні. Проаналізовані наукові підходи вчених до визначення поняття «медіамістифікація».
Визначено, що значна кількість дослідників, підкреслюють, що до однієї з основних ознак містифікації належить правдоподібність, яка характеризується як критерій її якості, оскільки ефективною медіамістифікацією вважатиметься в тому випадку, коли буде найвищий рівень правдоподібності.
З’ясовано, що медіамістифікація орієнтована на те, щоб показати глядачу фрагмент дійсності в його правдивості, щоб не виникало підозр.
Визначено, що на даний час, існують загальновживані технології містифікації, які застосовують на українському телебаченні: фільмування «від першої особи», «ефект тремтячої камери», непопулярні актори чи невідомі представники органів влади.
Для створення хороших та позитивних сюжетів, містифікатори почали розтягувати правду, наголошувати на найбільш сенсаційних кутах своїх історій, вигадувати цікаві подробиці та перебільшувати, поки деякі історії не стали вигадкою.
У рамках нашого дослідження акцентовано увагу на сатиричних фейкових новинах, які спрямовані на створення мотиваційних установок до саморефлексивного аналізу новинного медіаконтенту. Сатиричні фейкові медіа не прагнуть до прихованої пропаганди, не намагаються приховати свої цілі та обдурити, дезінформувати, маніпулювати громадською думкою, не створюють ілюзію дійсності, не наділяють авторів масками справедливих, об'єктивних журналістів, а навпаки, визнають вигаданість описаних подій та явищ, як приклад, можемо навести такі розважальні програми: «95-квартал», «Дизель Шоу» тощо.
Крім використання містифікації через прийом сатири, основною метою медіамістифікації виступає і матеріальне збагачення. Так, як відомо, сучасні мас-медіа прагнуть не лише виконувати свою високу соціальну місію, а й приносити прибуток редакції та власнику інформаційного ресурсу.
Сформовані висновки, що медіамістифікація – це створення та закріплення в інформаційному полі фіктивної історії чи події, що підкріплюється переліком правдоподібних фактів, виступають яскравим інформаційним приводом для засобів масової інформації протягом тривалого часу з метою досягнення соціально-значущого результату.
А мета медіамістифікації може бути корисливою, тобто сприяти матеріальному збагаченню, пропагандистською, що сприяє розповсюдженню відповідний ідей; розважальною, наприклад жарт з метою отримання популярності.
1. Кіца М. О. Фейкова інформація в українських соціальних медіа: поняття, види, вплив на аудиторію // Наукові записки [Української академії друкарства]. 2016. № 1. С. 281–287.
2. Містифікація, псевдомістифікація // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / голова ред. А. Волков. Чернівці: Золоті литаври, 2001. 634 с.
3. Муратова Н., Гризл Э., Мирзахмедова Д. Медиа- и информационная грамотность в журналистике. Ташкент: Baktria press, 2019. 112 с.
4. Первухин А. А. Теоретические аспекты понятия «Медиамистификация» Вестник Челябинского государственного университета. 2012. № 32 (286). Филология. Искусствоведение. Вып. 71. С. 82-85.
5. Петрик В. М., Присяжнюк М. М., Компанцева Л.Ф. та ін. Сугестивні технології маніпулятивного впливу. Київ. 2011. 248 с.
6. Романюк А. Як сотні медіа в гонитві за кульовими блискавками запустили фейк. 2018. URL : https://detector.media/infospace/article/140132/2018-08-14-yak-sotni-media-v-gonitvi-za-kulovimibliskavkami-zapustili-feik/
7. Сулима М. Новоросія як фейк, або Дещо про історичну оману для тих, хто не хоче знати правди [Текст] / М. Сулима // День. 2016. — № 4/5 (15–16).
8. Шкляр В. Мас"медіа і формування європейського мислення: національний і світовий контекст // Універсум. 2002. Вип. № 9 – 10. С. 29 – 30.
9. Шустрова, Е. Н. Тактики искажения и подмены информации как способ осуществления стратегии мистификации. Филологические науки: вопросы теории и практики. Тамбов: Грамота, 2008. № 1 (1): в 2-х ч. Ч. І. С. 179-185.
10. Brown, C., Groves, J. (2010). New media, enduring values: How three news organizations change in an age of uncertainty. Electronic News, 4(3), 131-145.
11. Chris Powell, “A Phenomenological Analysis of Humor in Society,” in Humor in Society: Resistance and Control, eds. Chris Powell and George Paton (New York: St. Martin’s Press, 1988), 86–105.)
12. Dominic L. Lasorsa and Jia Dai, “Newsroom’s Normal Accident? An Exploratory Study of 10 Cases of Journalistic Deception.” Journalism Practice 1, no. 2 (2001): 159–174.
13. Lazer, D., Baum, M., Grinberg, N., Friedland, L., Joseph, K. , Hobbs, W., & Mattsson, C. (2017). Combating fake news: An agenda for research and action. Conference conducted by Harvard University and Northeastern University, May 2017. Retreived from https://shorensteincenter.org/wp-content/uploads/2017/05/Combating-FakeN...)
14. Marcel Broersma, “A Refractured Paradigm: Journalism, Hoaxes, and the Challenge of Trust,” in Rethinking Journalism: Trust and Participation in a Transformed News Landscape, eds. Marcel Broersma and Chris Peters (New York: Routledge, 2013), 28–44.
15. Timothy R. Levine, “Truth-Default Theory (TDT): A Theory of Human Deception and Deception Detection,” Journal of Language and Social Psychology, 33, no. 4 (2014) 378-392.
16 Yuliarti, M. S., Nurhaeni, I. D. A., & Nugroho, R. A. (2016). Smart city and media: When Kompas Online talks about smart cities in Indonesia. Proceeding of ICPM 2016: Innovation in Regional Public Service for Sustainability, Atlantic Press, Paris.)