природне право

У статті досліджується природно-правове мотивування суперечливої сутності руху. Виходячи із законів механіки, обґрунтовується природне право і доводиться, що воно завжди потребує верифікації з природними законами. У наведеній авторській дефініції подано метафізичну єдність фізики, філософії, логіки і канонічного права, яка сприяє онтологічному вирішенню проблем суперечливого руху у права. Динаміка світових законів природи має вплив на антропологію людини, яка інакше не називалась би мікросвітом. Але у людини існує ще й своя автономна динаміка, генератором якої є рух людини.

У статті досліджується природно-правове обґрунтування часу, а також часове обґрунтування природного права, що відображено в авторських дефініціях. Стверджуються, що час сприяє у набутті природно-надприродних цінностей, а проблеми людини може вирішувати онтологічно сформоване природне право, яке нею керує. У релігійному понятті часу природне право мало сакральний характер і розуміння часу диктувало формування природного права.

З’ясовується особливість інтегративного аспекту етичних норм та свободи людини у праві обумовленого тим, що гармонія у праві проявляється через принцип координації дій між різними елементами і структурними підрозділами, які входять у суспільну систему, що дає можливість одержання етичних знань про принципи і норми з етичних кодексів, котрі є джерелами інформації про суспільні цінності.

З’ясовується особливість сутнісних властивостей людини у природно-правовому просторі що полягає у можливості вибору людиною того чи іншого виду власної поведінки, а також проблем самооцінки, системи цінностей, ціннісних орієнтацій та свободи людини.

У статті досліджується онтологічна першість простору у природно-правовому творінні світу. Наголошується, що у творінні світу простір займав ведуче місце. Разом із простором було створено необхідні природні закони. Подано авторську дефініцію простору у природно-правовому творінні світу. Людина повинна навчитися визначати свій простір, своє місце у Всесвіті, щоб зорієнтуватися у життєвих проблемах. Адже все наше життя проходить не однорідно, не однаково, що залежить від власного пересування в просторі в силу прояву своєї надмірно проявленої волі.

Розглянуто світоглядні ідеї найвідоміших мислителів Середньовіччя Томи
Аквінського, Марсилія Падуанського та Нікколо Макіавеллі, які своїми працями
розвивали основоположні ідеї прав людини. Їхні вчення є неабияким спадком для
сучасного світу. Тома Аквінський особливу увагу звертав на моральні чесноти людини,
виділяючи справедливість як найважливішу з них, а також обґрунтовував основні
передумови для створення та функціонування держави як інструменту досягнення
загального блага та добра зі збереженням загального миру та наданням можливостей

Теоретичне розуміння та філософське осмислення всіх правових феноменів
розпочалося з традиційного поділу права на позитивне і природне, відтак вони у
загальній свідомості вважаються певними антиподами, які разом з тим є практично
найбільш значущими типами праворозуміння. Нам вдалося простежити те, що саме
інтенсивний розвиток гуманістичних ідей у контексті нових політичних та економічних
тенденцій обумовив виникнення доктрини “природних прав людини”. Дедалі більше
серед широкого загалу набирала популярності твердження про те, що кожен індивід уже

У контексті сучасного традиціоналістського інтелектуального руху розглянуто ідею органічного суспільства, що єпоєднанням права імораліна рівніспільноти. П. Юркевич вважав основою такого суспільства ідею справедливостіта пов’язане з нею природне право як засвідчено у спадщиніГуго Ґроція. У трактуванніЮркевича природне право єзмістом позитивного законодавства у справедливому суспільстві. Природне право як регулятор справедливого суспільства все ще залишається важливим для сучасного культурного процесу.

Досліджено єдність системи церковних канонів. Основну увагу зосереджено на проблемі пошуку духовності, що проаналізовано у статті в антропологічних, етичних й екзистенційних аспектах.