Метаантропологічна методологія розширює межі традиційного розуміння права, з-поміж яких філософські, культурні та антропологічні аспекти, що важливо для розв’язання сучасних проблем міжнародного права, таких як захист прав людини, конфлікти культур, міграція, екологічні питання та питання глобальної безпеки.
З’ясовано, що природно-правові закони розвитку суспільства є невід’ємною скла довою частиною формування цивілізованої правової системи в межах правового простору. Людина не може впливати на норми природного права, а лише максимально послуговуватися ними, пізнавати їх і втілювати у позитивно-правове поле держави для формування правового і демократичного суспільств. Ціннісним виміром розвитку людиноцентрованого суспільства є рівень правової свідомості та правової культури його громадян, а також здатність формувати в молодого покоління ціннісно-правові орієнтири на правомірну поведінку.
Кожна людина щось планує, проєктує і намагається цю свою програму втілювати у практичну життєдіяльність. Звичайно, не все намічене робиться реальним, а з часом впроваджується те, про що ґрунтовно не думалося.
Обставини земного життя, різноманітні життєдіяльні фактори, що відбувалися у суспільстві, національній державі, міждержавних відносинах вимагають конкретного нормування. Творча атмосфера людини породжує потужнумножину законів. Їх кількість постійно зростає, що потребує постійно звертати увагу на якість, оскільки появляються нерозвʼязні, нездоланні суперечності. Пізнання цих суперечностей нерозривно повʼязана з сумнівами.
З’ясовано, що перехідний стан розвитку суспільства завжди характеризується нестабільністю в усіх сферах життєдіяльності людей. Соціальні зміни можуть бути як негативними, так і позитивними, адже суспільство – це живий організм, який повинен оновлюватися, розвиватися, змінюватися. Важливо, щоб саме аномічні стани, кризово-перехідні переходили у стабільні, оновлені соціально-правові взаємовідносини між членами соціуму в межах державного поля, а не заглиблювалися в кризовий занепад.
Стаття присвячена аналізу генези принципу рівності у праві та філософсько-правових ідеях. Констатовано, що досліджувана категорія зародилася в період Античності, і розвивається дотепер. Рівність означає одинкаве становище людей у суспільстві. Дана категорія має аксіологічний характер і формувалася еволюційно, разом з розвитком концепцій держави і права. Одними із перших поняття рівності сформували піфагорійці, які розглядали право як рівну міру нормування нерівних відносин та нерівних осіб. Представники даної течії вважали, що нерівність походить від законів, а не від природи.
У статті досліджено зародження та розвиток філософсько-правових концепцій держави. Зазначається, що незважаючи на те, що сам термін “держава” з’явився у період Нового часу, філософсько-правові концепції онтології даного утворення сягають Античності, розвивалися, переосмислювалися та доповнювалися протягом тисячоліть, і продовжують модернізуватися та еволюціонувати дотепер.
Свобода людини розвивається протягом багатьох століть, тому доволі багатозначна та не стоїть на місці, а досі є актуальною темою для багатьох науковців. Існує багато різних поділів та визначень свободи, і кожне з них є в певній мірі цікавим та доречним. Але свобода ‒ це цінність людини, яка надається їй Богом і завдяки якій людина може діяти з власної волі, не піддаючись обставинам. Цінність прав та свобод в даний час є дуже актуальною темою, оскільки більшість наших прав і свобод є обмеженими через певні матеріальні та духовні цінності.
З’ясовано, що проблема естетичної культури юриста як прояву духовності належить до тих гуманітарних проблем, які прийнято називати «вічними». Вона особливо актуалізується у драматичні періоди людської історії, один із яких нині, зокрема, переживає й Україна, коли принципово нові життєві явища та обставини коригують способи та засоби життєвого вибору і соціального самовизначення індивідів. Радикальні зміни у світосприйнятті людини змушують кожного особисто осмислити нові суспільні реалії, визначити свої світоглядні установки, усвідомити своє місце і роль у процесі суспільної трансформації.
У статті проаналізовано поняття правотворчості як складної сукупності різноманітних елементів (реалізації державної волі і правової норми; санкціонування державою норм поведінки людей; безпосереднє формування нових норм компетентними правотворчими органами). Зазначається, що cучасне розуміння правотворчості базується на ідеях тотожності та розмежування права і закону. Ці ідеї можна умовно поділити на три напрямки: природно-правовий, позитивно-правовий, юридико-соціологічний.