Правова заборона як метод обмеження політичної влади

Проблематика правових заборон у національному та європейському праві має яскраво виражений міждисциплінарний контент. Сучасне українське середовище, крізь призму якого “пе­ре­ломлюються” (“пропускаються”) правові цінності європейської (євроатлантичної) і загально­людської цивілізацій – принципи, норми, інститути, джерела права, правові процедури тощо, доволі неоднорідне й суперечливе, що не може не відбиватися на особливостях українського права.

Серед цих проблем  слідтреба назвати, зокрема, відсутністьбрак, на відміну від багатьох європейських країн, прямого закріплення принципу пропорційності у Конституції України. Йдеться про зба­лансованість, співмірність публічних інтересів та інтересів окремої особи в разі потреби в обмеженні її прав; надмірність обмежень прав людини; спотворення суті обмежуваних прав; невиконання рішень ЄСПЛ на “домашньому рівні”; приклади ризиків, коли і мета і засоби виявляються неадекватними конкретній ситуації, що потребує такого обмеження, тобто перебуває у прийнят­ному співвідношенні до ваги і значення основного права.

Запропоновано напрями ефективності правових заборон: погоджериведення нормативних актів у відповідність із міжнародними стандартами; подальше вдосконалення законодавства; приведення в систему обмежень різного рівня (міждержавного, загальнодержавного, муніципального); со­ціальна обумовленість і наукова обґрунтованість встановлення та використання; підвищення законності та дієвості обмежень під час реалізації права; створення реальних гарантій правомірної реалізації обмежувальних заходів; правове виховання і правовий всеобуч для усіх верств насе­лення.

Перспективи, що відкрилися перед Україною у зв’язку з набуттям нею статусу кандидата в члени ЄС, потребують не тільки подальшої адаптації законодавства України до законодавчої бази ЄС, продовження реформ судової системи, правоохоронних органів тощо, а й істотнсуттєвої зміни правосвідомості, правової ментальності та юридичного мислення, як звичайних громадян Украї­ни, так і, передусім , державних посадовців, суддів, працівників правоохоронних органів тощо. Без такої зміни вказані перспективи можуть залишитися нереалізованими.

Констатовано, що героїчна боротьба України проти російської військової навали за свободу й незалежність значно прискорила формування повноцінної сучасної політичної української нації. Війна довела, що надмірна орієнтація на регіональні відмінності за принципом, “яка різниця”, які цінності ті чи інші регіони сповідують – радянські, національні українські чи європейські – безперспективна. Звісно, не йдеться про формування однакових для всіх людей поглядів на історичні події чи проблеми сучасності, тим паче однотипного мислення, до чого прагнули всі тоталітарні режими. Йдеться про те, що за всіх регіональних відмінностей, що властиві майже усім державам, базові, фундаментальні цінності, які визначають національну ідентичність, для всіх регіонів держави мають бути спільними. Сучасній історії невідомі приклади, коли б демократичні та правові держави будувалися за різнонаправленими цивілізаційними векторами. Це притаманне хіба що державам-імперіям, доля яких у кінцевому рахункуврешті завершується однаково – катастро­фою.